Переломний момент: Інтерв`ю з міським головою Дрогобича Тарасом Кучмою

П’ятниця, 13 Вересень 2019

Міський голова Дрогобича Тарас КУЧМА відчув його тоді, коли громада під час сміттєвої кризи… стала на його захист.

Загальновизнано, що головним показником ефективності міського голови є його здатність приймати мудрі рішення, які забезпечують поступ і розвиток. Голова як лідер територіальної громади відповідає за якісну роботу цілого міського організму.

Попри кулуарні розмови і плітки, Тарас Кучма – перший місцевий урядник, якому вдалося налагодити прозору діяльність всієї владної вертикалі, що, безумовно, є важливим сегментом розвитку міста. За його каденції Дрогобич очолив рейтинг «100 найбільш прозорих міст України» (Transparent International Ukraine). Cам же Тарас Кучма потрапив у топ-10 «Українських мерів-іноваторів».

   - Тарасе Ярославовичу, посаду міського голови Ви посіли після повернення з війни на Донбасі. Як відомо, воєнним нелегко повертатися до цивільного життя. Вам же, крім цього, випало ще одне, набагато складніше, випробування – відповідальність за долю міста. Як призвичаювалися до цивілю і високої посади?

    - У якомусь сенсі на війні куди простіше, ніж у кріслі мера. Ти чітко бачиш хто на тебе наступає, хто є твоїм ворогом. Окрім того, усвідомлюєш, що пліч-о-пліч твої побратими, які готові життя покласти за ідею, за бойового товариша, за Україну. А на цій посаді усе геть не так. Тут не варто ідеалізувати людей, позаяк, як сказав котрийсь із мудреців, ідеальних людей на світі нема, є тільки ідеальні наміри. Тут не варто плекати ілюзій і за фронтовою звичкою ділити усіх на друзів та ворогів.

Дивним для мене стало те, що часто найбільші проблеми виникають між близькими людьми. Коли сусід не може порозумітись з сусідом, мати – з сином, а чоловік з дружиною. Спершу така дивина мене трохи гнітила, але згодом зрозумів, що такий наш грішний світ.

Для мене стало невеликим відкриттям, що у місті нема відданих друзів чи запеклих ворогів, які були би такими на всі сто, а є дуже різноманітна громада зі своїми поглядами, планами, інтересами. Лише з плином часу навчився сприймати людей такими, якими вони є, тобто багатогранними, навіть не такими як медаль, яка має усього лише дві сторони. Є люди, які готові потайки встромити тобі ніж у спину, або несподівано прийти на допомогу, коли цього зовсім не чекаєш.

   - У кріслі міського голови Ви вже доволі тривалий час. Очевидно цього достатньо для усвідомлення власних перемог і поразок, а відтак переосмислення першого і другого. Яким власним рішенням Ви найбільше пишаєтесь, а якого соромитесь?

    - Складно однозначно відповісти. Мабуть, найбільше пишаюсь тим, що громада поволі почала усвідомлювати себе власником рідного міста. Що саме вона є господарем у хаті, а не пан-голова чи якийсь там гауляйтер. Спершу усі містяни звертались до влади з категоричною вимогою зробити все і вирішити усі питання за них. Але з часом більшість свідомих містян збагнули, що ще не народилася така влада, яка могла би всім негараздам дати раду. Тож, як мовиться, взялися за віжки самі. А це неабияк тішить.

Дрогобичани стали більш свідомими та ініціативними. Приємно, коли як представник влади приходиш до людей у під’їзд, а вони чітко зазначають, що можуть зробити самі, а в чому треба підособити. Недарма у народі кажуть, що гуртом і батька легше бити. На мою думку, саме співпраця, взаєморозуміння між владою і громадою є невід’ємним фактором поступу і розвитку.

Серйозною вадою, на жаль, є несистемний підхід до розв’язку проблем. На певному етапі головування помилково вважав, що можу одразу одним махом вирішити все. Відтак шарпались від однієї проблеми до іншої, не завершуючи бодай однієї до пуття.

 Звісно, постійно вчуся. Для розуміння специфіки функціонування надскладного міського організму потрібен час. Проте помилці, про яку сказав, не варто шукати жодних виправдань. І я не шукаю.

Для успішного виконання роботи треба розважливо, обґрунтовано обирати цільовий напрямок. Треба разом з громадою розробляти план і не звертати з нього, не боятись комусь не вгодити, а робити. Так ми з командою і вчинили. Ми вибрали чотири кластери розвитку міста та послідовно рухаємося в цих напрямках. Перший – це сміттєпереробний та машинобудівний, бо до цього нас змусило життя. Другий – деревообробний, адже до Європи ми повинні з часом возити готову продукцію, а не сировину. Третій – ІТ-технології. Четвертий – легка промисловість (зокрема, швейна), яка колись була розвинена у нашому місті.

    - Що саме Вас мотивувало зосередити розвиток Дрогобича в інформаційно-технологічній сфері? Адже саме за Вашої каденції у багатьох сферах управління містом почали використовувати електронні сервіси відкритих даних, які неодноразово відзначались Всеукраїнськими та міжнародними відзнаками (прим. 2018 – Перемога в номінації «Open Data Sity Award»(«Open Data Award»), 2018 – Перемога в номінації «Відкрите місто року»(Kyiv Smart City), 2018 – Краща практика місцевого самоврядування в Європі (Мінрегіон та Рада Європи), 2019 – Перемога в номінацію «Кришталь року – місто», 2019 - Найбільш інноваційні практики бюджетної прозорості у місті).

    - На розвиток Дрогобича саме в сфері інформаційних технологій неабияк вплинув факт припинення роботи заводів. Спершу ми з командою намагались їх якось ренімувати. Але як лікар я зрозумів, що організм, який помер, реанімації не підлягає. На підтримку заводів довелось регулярно вливати колосальні кошти, однак до повноцінного життя їх навряд чи повернеш.

Також вирішальну роль для прийняття такої стратегії відіграла місцева, без сумніву, талановита молодь, яка або покидає місто в пошуках кращого життя, або, на жаль, перебуває в стані апатії.

Ми з командою вирішили зробити ставку на цей найцінніший ресурс – молодь. І не прогадали.

Визначальним фактором успіху стало позитивне сприйняття нових технологій нашою громадою. Великим і розвинутим містам не вдалось добитись успіхів у сфері новітніх технологій саме через скептицизм мешканців. А дрогобичани прийняли ці новації з оптимізмом і вірою в майбутнє. Правду кажучи, на початковому етапі розробки сервісів у нашої команди існував страх, що містяни пенсійного віку не зможуть користуватись нашим новим програмним забезпеченням. Однак, як показала статистика, 68 відсотків користувачів є людьми поважного віку.

    - Який трафунок за час головування Вас найбільше шокував?

    - Така подія трапилась у найважчий для мене момент – під час сміттєвої кризи у Дрогобичі. Одного дня до мого кабінету ввірвалися журналісти відомого українського так званого олігархічного телеканалу. Почали провокувати мене на розмову. Я чітко розумів, до чого йде діло, тому прагнув стриматись і не відповідати на провокацію. Тоді телевізійники знайшли вихід: почали знімати найбільш невдоволених містян на площі, просити у них коментарі.

Я дуже здивувався, коли працівники телеканалу підійшли до активістів, які буквально вчора кляли мене у кабінеті. На провокаційне запитання, чи повинен мер нести повну відповідальність за сміттєву кризу, активісти відповіли: «То наш мер і ми самі з ним розберемось».

У ту мить я був дуже щасливий. Бо відчув, що за мною стоїть справжня громада. Громада, яка готова не тільки критикувати за помилки, але й захищати. Я був приємно вражений. Це був своєрідний переломний момент у моєму житті. Бо дійшов висновку, що громада, яка хоче творити своє місто, ніколи не вставить ножа у спину.

І нам усе вдасться.

    - Маловідомий факт для дрогобичан: у часи совєцького переслідування УГКЦ у Вашому родинному домі відбувались підпільні Богослужіння. Цікаво, чи залишилось у Вашій пам’яті щось із цього періоду?

    - Пригадуючи тогочасних духовних постатей Дрогобиччини отців Сокола та Яворського, усвідомлюю, що ці священослужителі були не лише тогочасними духовними провідниками, а й живими взірцями для наслідування. Ці люди були готові пожертвувати життям за віру. Пастирі, які ніколи не намагались догодити парафіянам. У такі непрості часи вони ніколи не цурались відкрито говорити про існуючі суспільні негаразди. Поза сумнівом, то були живі приклади християнського доброчестя і справжні слуги Божі.

На диво, досі добре пам’ятаю душевне тепло о. Яворського. Не можу збагнути чому, але цей особливий, натхненний образ мудрого священника закарбувався у підсвідомості назавжди. Попри те, що був геть малим і не завжди усе розумів. Назавжди запам’ятались його розмови з моїм дідусем. Його особливі науки, які чимсь схожі до повчань світлої пам’яті патріарха Любомира Гузара. Усю цю палітру спогадів доповнює особливе дитяче відчуття, ніби ми цілою сім’єю виконуємо одну надважливу справу. Справу важливу, але надзвичайно секретну.

   - Мер – теж людина. Яке хобі в міського голови?

   - Насправді, безтямно люблю квіти. Якби хтось стояв збоку і спостерігав за тим, як я доглядаю за рослинами, то подумав би, що я божевільний (сміється). Бо з квітами та деревами розмовляю. Вони є тими «створіннями», що тебе вислухають. І навіть більше – дадуть тобі відповідь своїм протяжним мовчанням.

Та, очевидно, найкраще вдається знімати стрес, коли усе задумане вдається.

   - Пане Тарасе, чого побажаєте дрогобичанам?

   - У міру набутого життєвого досвіду остаточно і безповоротно збагнув просту істину: не треба завжди хотіти, щоби про тебе говорили лише хороші речі. Передусім треба прагнути досконалості, яка, як відомо, не знає меж. Щоби воду в ступі не товкти, треба постійно трудитися, працювати над собою і робити те, що належиться відповідно до покладених на тебе обов’язків. Тож найважливіше, що хочу побажати дрогобичанам, – вірити в себе і власні сили. А також вміти завжди залишатися самим собою у цьому метушливому світі і швидкоплинному житті.

     Розмовляв Іларіон ПАНЬКІВ, спецкор «ГЗ»

P.S. Це інтерв’ю було підготовлено для друку на 29 серпня, але у зв’язку із трагедією у будинку №101/1, що на вул. М.Грушевського, його довелося відкласти на пізніше.