Карл-Степан Данилюк: «Я грав разом з Олегом Блохіним!» – інтерв’ю з видатним дрогобицьким футболістом
Про славетного футболіста Степана Данилюка я дізнався ще у дитинстві, бо неодноразово чув від батька, що його хороший знайомий став першим дрогобичанином, хто зіграв в офіційній зустрічі за основний склад флагмана українського футболу – київське «Динамо». Завдяки соціальним мережам відбулося наше заочне знайомство, що невдовзі спонукало отримати розширену інформацію про особливості футбольної кар’єри відомого краянина. На пропозицію щодо інтерв’ю теперішній мешканець Києва відгукнувся без жодних зволікань. Але попросив трохи часу аби закінчити процедури отримання другої групи інвалідності, адже давалися взнаки побутові та футбольні травми. То ж наша бесіда готувалася і закінчилася з певним медичним забарвленням.
Пане Степане, коли останній раз давали інтерв’ю?
(Після короткої паузи). Давно це було, певно на рубежі століть у Дрогобичі, а перед тим аж у 1973 р., коли грав за харківський «Металіст».
Отже поговоримо про життя і футбол?
Так, залюбки. Тим більше зараз ми з дружиною перебуваємо у селі під Києвом, де спокійніше. Не так відчувається подих війни.
Розпочнемо з самих витоків. Ви народилися 1 липня 1949 р. у столиці Аргентини, чи можете розповісти як у Південній Америці опинилася родина?
Тато походив з Багатківців (тепер Золотниківська сільська громада Тернопільського району) й у 1928 р., як і тисячі інших українців Польської Республіки, став трудовим мігрантом. Разом з двома сестрами він виїхав за океан, де познайомився з моєю майбутньою мамою. Вона опинилася в Аргентині за аналогічним сценарієм, лише пізніше – у 1936 р. 13-річна дівчина з Йосиповичів (тепер Стрийський район) приєдналася до свого тата, який перед тим опинився в Аргентині. У батьків народилося четверо дітей, я став третім з них. На жаль, старший (1945 р. н.) та молодший брати (1951 р. н.) померли у ранньому віці, тому поховані в аргентинській землі.
Аргентина вже у ті роки була одним з лідерів футболу Америки. Тато мав відношення до гри мільйонів?
Лише як уболівальник! Він регулярно відвідував ігри «Рівер Плейт», «Бока Хуніорс», потім нашого «Нафтовика». Втім улюбленою командою усієї родини було київське «Динамо».
За яких обставин Данилюки опинилися у Дрогобичі?
Приводом до рееміграції став заклик влади СРСР до українців. Їм обіцяли сприятливі умови для проживання на рідній землі, відтак тато з мамою у 1956 р. наважилися повернутися до України. Після тривалої подорожі наша родина прибула до Одеси, де ми перебували близько місяця. Батько спочатку хотів їхати ближче до свого села, але зрештою влада запропонувала оселитися у Дрогобичі, де замешкали на вул. Стрийській, а Василь Данилюк став працювати на машинобудівному заводі, більш відомому як долотний.
Ви закінчили СШ №1, яка до 1944 р. називалася Українською приватною гімназією ім. І. Франка й мала безпосереднє відношення до розвитку футболу в місті. Зокрема її професори та учні стали співзасновниками, керівниками й гравцями ТСТ «Підгір’я» і УСК «Ватра». При гімназії існувала своя футбольна команда. У 1950-1960-ті роки футбол користувався популярністю серед учнів?
Насамперед мушу сказати, що з 1-го по 8-ий клас я навчався у школі №10. Для мене старт освітнього процесу передбачав ще й вдосконалення української мови, бо я її добре не знав. Здебільшого розмовляв іспанською. З-поміж школярів футбол користувався великою популярністю, чому сприяла вчителька фізкультури, котра нас намагалася організовувати. Зокрема вона провела чемпіонат школи, у якому наш клас виборов друге місце, поступившись лише на рік старшим учням, у складі яких виступав Льова Броварський. До слова, моїм партнером був теж доволі відомий у майбутньому футболіст Леонід Роговченко (мав запрошення від дрогобицького «Нафтовика», грав за кременецький й тернопільський «Буревісники», «Дружбу» (Бучач), дрогобицький «Автомобіліст»). І вже далі перейшов до школи №1, де вчителем фізкультури працював Роман Бурий.
Отже знайомство з футболом розпочалося з вуличних баталій? Чи усе-таки з дитячої спортивної школи?
До 9-го класу я системно футболом не займався. Фактично усе зводилося до регулярних спарингів з іншими хлопчаками-«аматорами» та уболівання за «Нафтовик». Десь на рубежі 1964-1965 рр. вирішив записатися до групи підготовки у ДСШ, потрапивши до тренера Юрія Максимова. Починав нападником, але за три місяці наставник перевів мене у центр захисту, бо «вмів добре відбирати м’ячі!».
Хто був партнерами по тій команді? Подейкують, що одним з найбільших талантів того покоління був Орест Мацейко.
Так, Орест подавав чималі надії, але обрав позафутбольний шлях у житті. Професійними (офіційно такого статусу в СРСР не існувало, але фактично це була повноцінна професія – Т. В.) футболістами стали Роман Русевич та Анатолій Недашковський. Пристойно діяли Стас Довбня, Орест Яворський, Віктор Ковальов, Володя Бігуняк. Усім складом ми захищали кольори «Долотника» у чемпіонаті Львівської області серед юнаків.
Ось про цей епізод хотілося б розпитати детальніше, адже у 1965 р. юнацька команда «Долотник» стала чемпіоном Львівщини. Місцева преса передусім виділяла якісну гру Р. Русевича, С. Данилюка, А. Недашковського та С. Довбні. Наскільки запам’ятався цей епізод спортивного зростання?
Пам’ятаю, що наша команда забила у ворота суперників понад 100 м’ячів, а близько 70-ти (!!) з них були на рахунку Л. Броварського, якого Ю. Максимов запросив з групи підготовки «Нафтовика» задля підсилення нашого складу. Феноменальний показник!
Чи мав продовження такий успіх на іншому рівні?
Наступного року мене і В. Бігуняка запросив до основного складу «Долотника» тренер Йєне Міраї. Невдовзі я дебютував у дорослому футболі. Це сталося у виїзному матчі в Східниці. Цікаво, що ми з тренером склали пару центральних захисників, а за нашою спиною перебував славетний голкіпер Віктор Лактіонов. У нападі діяв молодший брат наставника – Імре Міраї. Зрештою «долотники» вибороли друге місце чемпіонату Львівщини, поступившись чільним рядком львівському «Соколу».
У тому ж таки 1966 р. дрогобицький «Нафтовик» зайняв 16-те місце з-поміж 20-ти команд першої зони. По завершенню сезону залишили колектив тренер Берталон Вейг та низка футболістів. Новий наставник «нафтовиків» Юрій Касьяненко дав шанс проявити себе у дорослому футболі здібним юним вихованцям місцевого футболу – Р. Русевичу, А. Недашковському, С. Данилюку. Якими були перші враження 17-річного юнака від головної на той час команди міста, за яку виступали Олексій Кучинський, Зеновій Кизима, Станіслав Береговський, Борис Міщихін, Борис Рассихін, Валерій Шутильов та інші відомі майстри класу Б?
Особливого хвилювання точно не було. Свою роль відіграла й людяність Юрія Павловича, людини з дуже м’яким характером. З січня пройшов усі тренувальні збори поряд зі старшими колегами. Відіграв у контрольних зустрічах. Усе було гаразд.
Мабуть у юного футболіста були свої кумири як у «Нафтовику», так і поза ним?
Якраз найбільше мені імпонував гравець «Нафтовика» попередніх років – закарпатець Степан Сербайло (грав за дрогобичан протягом 1957-1963 рр. – Т. В.). Тим більше, він діяв на «моїй» позиції. Через багато років я мав нагоду з ним познайомитися особисто. А повноцінними кумирами були Пелє та Ейсебіу.
У першості СРСР по класу Б сезонів 1967-1968 рр. Ви провели 35 поєдинків, що стало найкращою оцінкою якості гри новачка, тим більше захисника. Які з матчів запам’яталися найбільше?
Так, тренери мені довіряли. Дебютував за «Нафтовик» у третьому турі першості 1967 р., вийшовши на заміну. У домашньому поєдинку наша команда зіграла унічию 1:1 з чернігівською «Десною». Запам’ятався курйозний гол Р. Русевича, коли після потужного удару В. Шутильова м’яч влучив у голову Роману й залетів у сітку воріт. А також матч у Хмельницькому (7 червня 1967 р. – Т. В.). Напередодні зламав ногу правий захисник Ярослав Шишко, тому Ю. Касьяненко перевів мене на його позицію. Ми зазнали прикрої поразки 0:1, бо нападник «динамівців» вибіг попри мене аж у легкоатлетичну пісочну яму за воротами. Звідти здійснив передачу, а партнер влучив у ворота. На моє здивування суддя зарахував гол! Після гри тренер усіляко втішав: «Не хвилюйся! Твоєї провини немає. Я добре бачив, що м’яч вийшов за межі поля». З того часу почав регулярно діяти правим захисником.
1967 р. вийшов невдалим для «нафтовиків», бо дрогобичани розташувалися на 20-му (передостанньому) рядку турнірної таблиці. У перехідних матчах з червоноградським «Шахтарем» (2:1, 1:1) підопічні Ю. Касьяненка зберегли місце у першості СРСР, але за рішеннями керівних структур з 1 січня 1968 р. тренером команди вже став Олександр Філяєв. За два тижня колектив розпочав підготовку до нового сезону, а у серпні С. Данилюк опинився в Хмельницькому.
Перехід до «Динамо» мав свою передісторію. Подоляни двічі робили мені пропозицію ще у 1967 р. Наприкінці сезону я не лише дав згоду, але й передав паспорт для оформлення документів. Однак нові тренери «нафтовиків» Олександр Філяєв та Володимир Чуріков у січні 1968 р. твердо заявили, що розраховують на мене, гарантуючи вступ до інституту. Який, окрім іншого, давав можливість уникнути мобілізації до СКА, куди не хотілося переходити. Взимку дрогобицьку команду залишили провідні гравці – Б. Рассихін, В. Шутильов, С. Береговський, М. Жуков, Л. Броварський, ще раніше О. Савка. Тому перед тренерським тандемом стояло завдання зліпити новий колектив. Я вирішив залишитися. Перше коло змагань «Нафтовик» провів з перемінним успіхом. Мене усе частіше відвідували думки про університет та військо, бо вирішення питання «зависло». Через це влітку 1968 р. я таки поїхав у Хмельницький.
Хмельницькому «Динамо» Ви віддали два з половиною роки. Це була амбітна команда?
Безперечно! Перед нами ставили високі цілі у першості СРСР. Та й підбір гравців був якісний. Якщо того року дрогобичани фінішували на 16-й сходинці турнірної таблиці (з 22-х команд – Т. В.), то подоляни стали третіми. Пропустивши поперед себе лише «Авангард» (Тернопіль) та «Буковину» (Чернівці). Варто згадати, що тренером «Динамо» був знаменитий Євген Лемешко, який з перших днів наказував мені бути максимально жорстким у відборі м’яча. Я старався відповідати цій вимозі, а особливо вдавалися підкати. При цьому отримав лише одне попередження у матчах класу Б.
У 1970 р. Вас призначили капітаном збірної УРСР класу Б. Що це була за команда? З якою метою її створювали?
Це був експеримент Федерації футболу УРСР по закінченні сезону. Нашу команду, яка зіграла у Новій Каховці та Запоріжжі, збирав тренер вінницького «Локомотива» Абрам Лерман. Саме він призначив мене капітаном команди, а гравці з цим вибором погодилися.
Можливо саме тоді С. Данилюка помітили селекціонери київського «Динамо»? Адже 1 грудня 1970 р. перспективного захисника зарахували до провідного колективу УРСР.
Ні, Михайло Коман та Віктор Терентьєв (після відставки Віктора Маслова з вересня 1970 р. очолював київське «Динамо» – Т. В.) хотіли бачити мене у столиці УРСР раніше. Їхнє бажання співпадало з моїм, бо перебуваючи у лавах подолян, поставив собі за мету за будь-яку ціну пробитися до складу київських одноклубників.
Ви стали другим, після Мєчислава Ґурського, дрогобичанином, який опинився у складі флагману футболу України. Яким було знайомство зі столицею 21-річного таланта? Чи знайшлися футболісти, котрі взяли новачка під опіку?
До слова, про футболіста М. Ґурського я тоді не знав, лише згодом розповів про нього Р. Русевич. Цікаво, що до омріяного міста добирався з пересадкою через Вінницю у … військовій формі. Там мене зустрів нещодавній партнер по хмельницькому «Динамо» Ігор Остапенко, який відразу познайомив зі своїм товаришем по футбольній школі, гравцем збірної СРСР Анатолієм Бишовцем. Але опіки окремої особи наді мною не було.
Далі настав етап знайомства з колективом, який розпочав підготовку до сезону з новим тренером Олександром Севідовим. Наскільки комфортно відчували себе поряд з Федором Медвідем, Вадимом Соснихіним, Віктором Серебряниковим, Володимиром Мунтяном, Євгеном Рудаковим, Анатолієм Пузачем, Віталієм Хмельницьким, Володимиром Веремєєвим та іншими корифеями?
Мандражу точно не відчував, інакше б не вдалося продемонструвати свої найкращі якості. На перше тренування прийшов на годину раніше. Хотілося зі сторони подивитися на гравців основного складу. На початках тренувався з дублерами. Далі підтягнувся до головної команди, у якій моїм найкращим товаришем став В. Хмельницький. Доволі регулярно грав у спарингах на позиції правого захисника. Тому аналізував дії передусім Віктора Матвієнка й Володимира Трошкіна. Яскравим епізодом стала поїздка до Угорщини. Після поєдинку з МТК (Будапешт) підійшов О. Севідов і утаємничено повідомив: «Очікуй на сюрприз у Києві!». Сюрприз вийшов на славу, бо мені вручили ключі від квартири, яка щоправда ще не була придатною до проживання. Але така деталь відходила на задній план. Це трапилося якраз напередодні матчів на кубок СРСР.
Яке враження справляв 18-річний О. Блохін?
Футболіст від Бога! Це було помітно вже тоді, так само виділялися певні риси характеру, зокрема високий рівень уваги до себе. Мені пощастило зіграти разом зі славетним нападником у шести поєдинках.
20 березня 1971 р. Ви провели офіційну гру 1/16 розіграшу кубка СРСР проти «Алги» з Фрунзе (тепер – Бішкек). Киргизька команда на своєму полі намагалася відігратися після поразки 1:2 в Україні. Відчували страх перед виходом на поле, коли на 69-й хв. змінювали Анатолія Боговика за рахунку 1:0 на користь своєї команди? Що радив тренер «динамівців» перед дебютом?
У тій зустрічі діями «динамівців» керував М. Коман. Він був максимально лаконічний: «Грай спокійно, у своїй манері! До атак особливо не підключайся!». Власне я теж не хвилювався. Тому гра пройшла гладко.
13 травня 1971 р. сталася подія, котру мабуть не хочеться згадувати? Та автокатастрофа досі стоїть перед очима?
(З очевидною нотою гіркоти у голосі). Після цього усе моє життя круто змінилося. Дуже хотів грати за киян, але мабуть така моя доля… Я відпросився на весілля рідної сестри, яка на два роки старша за мене. З Дрогобича мав повертатися потягом, але поміняв білети на літак, який відправлявся трохи пізніше. Зрештою дещо розминувся у часі з основним складом «Динамо». Не повірите, але мав 13-те місце у салоні авіалайнера… Після прибуття до Києва їхали в автівці з одноклубником Володимиром Левченком, який кермував. Зненацька він втратив керування, похиливши голову вбік, внаслідок чого ми на високій швидкості влетіли у стовп. Водій обійшовся подряпиною, його дружина перелетіла з заднього сидіння, пробила лобове скло й опинилася на дорозі. Я отримав політравми – пошкоджена голова, обидві ключиці, перелом з сильним зміщенням кісток правої ноги. Тому до операції готували аж два тижня. Єдиний відносний позитив цієї трагічної історії полягав у тому, що у лікарні познайомився з медсестрою Галиною, яка згодом стала дружиною.
За трагічною іронією долі 8 квітня 2006 р. В. Левченко загинув у Києві, потрапивши під колеса автомобіля.
Після таких травм спортсмени нерідко закінчують кар’єру.
Мене закували у гіпс від плеча до п’яти й відправили на реабілітацію до Дрогобича. Саме у рідному місті почав поступово знімати гіпсовий каркас. Але шансів залишитися у «Динамо» вже не було. О. Севідов прямим текстом сказав, що лікарі не рекомендують серйозних навантажень, а перед колективом стоять найвищі завдання.
Після Києва С. Данилюк опинився у дублі львівських «Карпат». Хто зініціював цей перехід?
Кияни пропонували працевлаштувати у «Дніпрі» під керівництвом Валерія Лобановського, але я прийняв запрошення Л. Броварського.
Перебування у лавах галичан могло мати непогані перспективи, адже нещодавній володар кубка СРСР продовжував прогресувати.
Цілком вірно, команда підібралася хороша, у тому числі й дублери. До речі, партнером по дублю львів’ян був Мирон Маркевич. А також Степан Крупей та інші талановиті виконавці. З січня 1972 р. розпочалися тренування під керівництвом Юрія Сусли. Я поступово відновлював фізичні кондиції, з кожним матчем збільшуючи кількість проведених на полі хвилин. Отримав квартиру. Здавалося, що усе налагоджується, але далася взнаки лікарська помилка. Під час операції з видалення металевого штиря з ноги львівські хірурги зачепили сідничний нерв, що привело до подальшого підвищеного травматизму. Та й права нога залишилася коротшою. За таких обставин стало зрозуміло, що скласти конкуренцію основним виконавцям «Карпат» не зможу. Відтак наприкінці 1972 р. поїхав до друголігового тернопільського «Будівельника».
У Тернополі Ви надовго не затрималися.
Так, бо у середині 1973 р. отримав пропозицію від тренера харківського «Металіста», знаменитого у минулому футболіста Юрія Войнова. Невдовзі дебютував у грі проти кемеровського «Кузбаса» (17 липня, 4:2 – Т. В.) на позиції лівого захисника.
Які враження залишилися від «Металіста»? Адже у тому році команда виступила невдало, зайнявши 19-те місце з 20-ти команд першої ліги, й понизилася до другої ліги.
Насправді команда була непоганою, з низкою сильних виконавців – Роман Покора, Олег Крамаренко, Юрій Цимбалюк, Сергій Малько та інші. Особливо потоваришував з нападником Олександром Борисенком, з яким був знайомий ще з часів київського «Динамо».
Ви зіграли за слобожанців, котрі балансували на межі першої та другої ліг, 35 матчів. Половину з них (16 ігор, 1 гол) у другій лізі 1974 р.
Власне у Харкові я провів лише першу половину першості 1974 р., поки не отримав чергову травму. Під час тренування на початку 1975 р. знову дався взнаки сідничний нерв. Тоді ж важко захворів батько. Попри те, що мав запрошення від хмельницького «Динамо» і житомирського «Автомобіліста», твердо вирішив присвятити себе допомозі у лікуванні рідної людини. На цьому професійний футбол для мене закінчився. У віці 25-ти років… Власне того року я узагалі не виходив на зелений газон.
Але у 1976 р. Ви знову тішили своїми діями дрогобицьких уболівальників. Цього разу у складі місцевого «Торпедо», яке виступало у чемпіонатах УРСР серед колективів фізичної культури та Львівщини.
Ще у 1975 р. зустрівся з Анатолієм Козаченком (тогорічним тренером «торпедівців» – Т. В.), який запропонував прийняти колектив, який за підсумками року став переможцем другої групи (дивізіону – Т. В.) області. Так став граючим тренером. Виходив на поле разом як з досвідченими майстрами – Петром Коссаком, Олексієм Кучинським, так і молодими виконавцями, зокрема, Ігорем Пилипівим. Але цей епізод залишив скоріше неприємні спогади, бо вже наприкінці сезону через непорозуміння з керівництвом команди звільнився з посади, перейшовши до дрогобицького «Автомобіліста».
У тому складі «торпедівців» хорошим бомбардирським показником виділявся Р. Юрчик. Але невдовзі він зник з обрію.
Мені теж невідома його доля.
Повернемося до розповіді про «Автомобіліст».
Там я теж був граючим тренером. Команда формувалася навколо Олексія Кучинського, Анатолія Недашковського, Івана Білецького, Володимира Глуханика, Володимира Трусевича, Володимира Галелюки. Ми дуже непогано почали сезон у першій групі Львівщини (зі старту чемпіонату лідирували «Автомобіліст» та самбірський «Спартак» – Т. В.). Але після зміни роботи Михайла Коростельова (ініціатора створення команди – Т. В.), який перейшов з АТП на завод «Знамя», жодних спортивних перспектив «Автомобіліст» не мав. Наприкінці сезону команду нагородили можливістю зіграти міжнародні товариські матчі. Спочатку у Дрогобичі ми програли жешувській «Сталі» (1:2), потім зазнали поразки у Ярославі (1:4) й перемогли «Польну» з Перемишля (3:2).
У 1978 р. Ви повернулися до «Торпедо». Той колектив, який тренував Й. Міраї, вважався дуже перспективним. Відбувалося його становлення за рахунок стабільних виступів Богдана Риб’яка, Костянтина Антоненка, Василя Берездецького, Євгена Козара, Івана Ряшка, Олександра Адамова. Наскільки поділяєте таку оцінку?
Дійсно, підібралися молоді та талановиті футболісти. Яким було до снаги вирішувати завдання обласного рівня. Окрім зазначених виконавців мені імпонувала гра І. Пилипіва.
Чи мали «торпедівці» шанси виграти чемпіонат Львівщини у 1978 р.? Адже від переможця своєї групи червоноградського «Шахтаря», який зустрівся у фінальному двобої з львівським «Соколом», дрогобичани відстали лише на один пункт, зайнявши у підсумку 3-4-те місце.
Важко сказати, адже той чемпіонат я не дограв, бо поїхав на роботу в Казахстан.
Може пригадаєте перипетії фінальної гри розіграшу кубка області 1978 р.? Адже зустріч з львівським «Соколом» закінчилася унічию – 0:0, а за серією пенальті дрогобичани поступилися – 8:7.
Дуже добре пам’ятаю, оскільки саме я не реалізував вирішальний пенальті! Мене потім ще тиждень партнери заспокоювали. Пригадую як Б. Риб’як втішав. Також мушу розповісти про роль у спортивній драмі дрогобичанина О. Савки, який у 1977 р. закінчив виступи за «Карпати», а у 1978 р. захищав кольори «Сокола». Перед моїм ударом він кинув репліку: «Навіть не думай забити!». Наврочив…
На «Торпедо» у 1979 р. покладали чималі сподівання як уболівальники, так і представники влади. «Крановики» мали вчергове стартувати на республіканському рівні. Втім провальний старт «торпедівців» в обласному турнірі, коли у 5-ти матчах нещодавній лідер Львівщини не набрав жодного очка, змусив місцеве керівництво піти на радикальні кроки. Команду ліквідували шляхом злиття зі стебницьким «Хіміком» на чолі з Євгеном Камінським. Проллєте світло на обставини зникнення «Торпедо» зі своєї точки зору?
Обставини об’єднання команд не відклалися у моїй пам’яті. Але пригадую, що надовго у «Хіміку» не затримався через непорозуміння з тренером.
Однак у 1980 р. Ви не лише повернулися до «хіміків», на початках навіть виконували функцію капітана команди.
Тоді до Дрогобича приїхав колишній гравець «Карпат» Ігор Кульчицький, який став помічником Є. Камінського. Саме львів’янин попросив мене повернутися до колективу. Але з цього нічого хорошого не вийшло. Домашня нічия проти закарпатського «Урожаю» з Колчино (7 червня 1980 р. – Т. В.) закінчилася неприємністю. Наша команда вже до 27 хв. вела у рахунку 3:0. Але перший тайм, як і увесь матч, закінчився нічиєю – 3:3. Після гри Є. Камінський звинуватив мене у тому, що я «здав» гру. Це при тому, що наш другий гол став можливим внаслідок мого потужного удару зі штрафного й подальшого добивання м’яча Олексієм Борщенком. Образа від несправедливих докорів була настільки сильною, що більше на футбольному полі не з’являвся.
Кого можете виділити у «Хіміку» 1980 р.? Адже в одностроях колективу на поле виходила ціла плеяда талановитих футболістів.
Дуже сильне враження справляв Володимир Спариняк. Неймовірний талант! Шкода, що так рано пішов з життя.
Тепер слід було перепрофілювати своє життя?
Лише частково, бо з 1979 р. працював у ПТУ №19, куди прийшов на запрошення Романа Русевича та Мар’яна Болонного. У стінах навчального закладу ми створили футбольні групи. Найвідомішими вихованцями яких стали два Володимира – Тарас і Роман. У ті роки ще й захопився арбітражем. Встиг відсудити матчі чемпіонатів Львівщини та УРСР серед кфк. Зрештою затримався на педагогічній ниві недовго, тільки до 1983 р.
Не приваблювала робота такого профілю?
Річ не у тім. Ми з дружиною прийняли рішення повернутися до Києва. Тому у 1984 р. відбувся мій остаточний переїзд до столиці України.
У якій сфері пробували себе реалізувати у Києві?
Планував працювати тренером у спортивному товаристві «Трудові резерви», але матеріально привабливішою виявилася пропозиція від радіозаводу, де виготовляли телевізори «Славутич». Пропрацював на технічних посадах 12 років, адже мав диплом Дрогобицького механічного технікуму. Далі вийшов на пенсію. Нерідко грав за ветеранів Києва і Дрогобича, де моїми партнерами було ціле сузір’я славетних футболістів.
Пропоную скористатися відомим журналістським прийомом аби скласти символічну збірну партнерів Степана Данилюка? За якою тактичною схемою будемо визначати? Мабуть 1 – 4 – 3 – 3?
Так, давайте за такою схемою. Воротар Віктор Удовенко («Металіст»). Захисники справа на ліво: Олександр Дамін («Динамо»), Валерій Зуєв («Динамо»), Віктор Арістов («Металіст»), Остап Савка («Нафтовик»). Півзахисники: Лев Броварський («Нафтовик»), Борис Міщихін («Нафтовик»), Роман Покора («Металіст»). Нападники: Юрій Цимбалюк («Металіст»), Роман Шподарунок («Металіст»), Олег Блохін («Динамо»).
Прекрасна команда! А проти яких опонентів (команда та гравець) було діяти найважче?
Проти маленьких на зріст та швидких. (Після паузи) Певно назву нападника чернівецької «Буковини» Валерія Семенова. А ось незручних команд не було. Чим сильніший опонент, тим більше налаштовувався на протистояння.
Чи продовжуєте активно стежити за сучасним футболом? Яким він видається?
Футбол не відпускає, стараюся переглядати матчі. Тим більше, володію унікальним досягненням! Мені пощастило виступати практично на усіх рівнях футболу СРСР – чемпіонати Дрогобицького району, Львівської області, УРСР серед аматорів, класу Б, другої групи класу А, першої ліги, чемпіонату СРСР серед дублерів, кубка СРСР. Проте теперішній рівень українських команд надто низький. Не відчувається потрібної самовіддачі, у більшості гравців не бачу «вогню» в очах. Та й інтенсивність гри недостатня. Складається враження, що футболісти мого покоління швидше рухалися. Уболіваю за «Динамо», але наразі найбільше імпонує «Манчестер Сіті». З гравців виділю «земляка» – Ліонеля Мессі!
Пане Степане, дякую за цікаву бесіду! На завершення мушу перепитати, на яке запитання ще хотілося б дати відповідь? З тих, які я не задавав.
(Після короткої паузи) Мабуть про здоров’я. Адже я переніс шість операцій на правій нозі. І ще треба робити дві, із заміни суглобів. Вже й ліва нога просить лікування. Але загалом почуваюся добре! Тож сподіваюся, що й ці проблеми вирішаться.
Тож здоров’я і на усе добре!
Інтерв’ю підготував Тарас Вінцковський
(Коментарі до фотографій
1. Карл-Степан Данилюк у молоді роки.
2. «Нафтовик» 1967 року. Фотографія з колекції Івана Ступака. Стоять (зліва направо): Юрій Петренко, Зеновій Кизима, Микола Жуков, Борис Рассихін, Віктор Ходукін, Юрій Касьяненко (тренер), Ярослав Гіщак, Карл-Степан Данилюк, Станіслав Береговський, Володимир Раєвський. Навприсядки: Роман Русевич, Валерій Шутильов, Лев Броварський, Борис Міщихін, Остап Савка, Олексій Кучинський.
3. У складі хмельницького «Динамо».
4. «Автомобіліст» 1977 року. Фотографія з колекції Хосе Турчика. Стоять (зліва направо): Олексій Кучинський, Анатолій Недашковський, Володимир Трусевич, Володимир Глуханик, Валерій Кантоністов, Леонід Роговченко, Карл-Стефан Данилюк, Володимир Галелюка. Навприсядки: Іван Білецький, Зенон Стеник, Роман Галата, Євген Козар, Ярослав Бермес, Ярослав Шишко.
5. Перед матчем ветеранських команд Дрогобича 24 квітня 1981 року. Фотографія Анатолія Задерецького. Зліва направо у світлих футболках: Стефан Ференц, Віктор Лактіонов, Йосип Фалес, Петро Коссак, Микола Жуков, Борис Міщихін, Роман Русевич, Володимир Максимов, Валентин Вдовін, Мар’ян Болонний, Степан Данилюк, Валентин Ходукін).