«Унікальне виробництво та музей просто неба, який не можна втратити» – Тарас Кучма про ризики приватизації Дрогобицької солеварні
Дрогобицька солеварня – це найстаріше безперервно діюче підприємство Європи. Воно знаходиться в самому серці Дрогобича та є частиною історичного ареалу міста. З 1390 року (беремо до уваги першу писемну згадку, хоча цілком ймовірно, що видобуток солі тут розпочався ще раніше) і до сьогодні тут безупинно виварювали сіль, зберігаючи при цьому автентичну технологію її видобування.
Попри те, що підприємство є територіальною, історичною та культурною складовою міста Дрогобич, воно перебуває у державній власності. Майновий комплекс Дрогобицького сільзаводу складається з кількох стареньких дерев’яних будівель та занедбаної території. Відсутність належного фінансування тут помітна неозброєним оком. Однак підприємство продовжує варити сіль. Тут працюють самовіддані люди, які люблять свою роботу і розуміють цінність дрогобицької солі.
Фонд держмайна має намір продати солеварню у приватні руки. Попри те, що проведення аукціону з продажу солеварні цьогоріч виглядає як ніколи реалістичним – у Дрогобичі не покидають надії зберегти завод та забрати його у комунальну власність громади.
Чим є сільзавод для Дрогобича та які ризики несе для міста його приватизація? – про це спілкуємось з міським головою Дрогобича Тарасом Кучмою.
– Тарасе Ярославовичу, чому Дрогобицька солеварня є настільки важливою для міста?
Варто почати з її унікальності. Аналогів нашій дрогобицькій солеварні немає в Україні. А технологія видобування солі в Дрогобичі не змінювалась багато століть поспіль. Це історичне та культурне надбання, яке вдалось зберегти в діючому вигляді до сьогоднішніх днів. Станом на сьогоднішній день на заводі видобувають не більше 50 кубів ропи в день (це близько 15 тонн). Це відносно невеликий обсяг, але варто наголосити на тому, що це сіль преміальної якості, яка не містить жодних домішок, є кришталево чистою та корисною для здоров’я. Якість нашої солі високо оцінили і наші закордонні партнери – до прикладу наші колеги з Кракова з-поміж інших сувенірів завжди просять саме дрогобицьку сіль. Люди, які споживають дрогобицьку сіль, знають про її якість і ні в якому разі не хочуть замінювати її жодними іншими аналогами.
Також важливим є той момент, що територія Дрогобицької солеварні є складовою історичного ареалу міста. Вона знаходиться в центральній частині міста, між двома культурними пам’ятками – церквою св. Юра, яка належить до спадщини ЮНЕСКО та церквою Воздвиження Чесного Хреста. Обидві вони належить до музейного комплексу відділу пам’яток дерев’яної архітектури музею «Дрогобиччина».
Сьогодні солеварня є цінною і в туристичному значенні. Люди з усієї країни приїжджають до нас, щоб подивитись, як видобувають сіль, як її виварюють, почути історію соляного промислу та побачити унікальну технологію на власні очі. Ми не маємо права втратити це.
– Після того, як ворог частково зруйнував та окупував підприємство «Артемсіль», Дрогобицький солевиварювальний завод залишився єдиним в Україні, хто виготовляє сіль. Тобто його збереження мало б бути стратегічно важливим для всієї країни. Не дивлячись на це його хочуть продати. Чим викликані такі рішення, на вашу думку?
Важко сказати, чим керуються люди, але швидше всього питання стоїть виключно в грошах. Фонд держмайна в час війни думає лише про те, аби виконати поставлені перед ним завдання в частині наповнення державного бюджету. Тому питання історичної, культурної, чи навіть промислової цінності відходить на задній план.
Чому я завжди відстоював позицію передачі заводу у комунальну власність? – Бо я глибоко переконаний в тому, що ніхто в Києві не буде зацікавлений у його збереженні. Ніхто не вболіватиме за його розвиток десь там, далеко. Лише наша громада сповна розуміє його цінність та важливість для нашого міста. Недаремно на гербі Дрогобича є дев’ять топок солі. Недаремно ми обрали слоганом міста вислів «У ньому вся сіль».
З сіллю тісно переплетена і наша історія і сучасна туристична концепція міста. Без солі Дрогобич не буде таким, яким є. Солеварня є душею міста і через такі необдумані кроки вищого керівництва ми ризикуємо її втратити.
– В чому саме полягають ці ризики? Бо заради об’єктивності варто згадати, що є люди, які не проти приватизації заводу. Сьогодні завод занедбаний, в нього ніхто не вкладає грошей. А якщо поставити новому власнику низку вимог, то можливо він інвестує кошти і Дрогобицька солеварня навпаки отримає новий поштовх до розвитку?
Думок є багато, на те у нас і є демократія, що кожен може говорити те, що думає. Але більшість людей категорично проти продажу солеварні. Більше того, люди підтримують передачу її на баланс міста, бо завод в першу чергу важливий саме місту і нашій громаді. В підтвердження цьому говорять опитування мешканців і зареєстровані петиції – що на місцевому, що на державному рівні.
Якщо у Фонді держмайна наполягають на продажі, то припускаю, що вони вже мають потенційного інвестора, який хоче купити наш завод. Хочеться вірити, що цей інвестор виявиться добросовісним.
Але побоювання є не просто так. З однієї сторони видобуток солі є перспективною галуззю. Але Дрогобицька солеварня – це не сучасне підприємство. Вона цінна в першу чергу своєю унікальною старою технологію. Якщо власник захоче наростити обсяги виробництва, це нестиме ризики збільшення карстових підземних порожнин. Виварювання солі на заводі проводиться на дровах. Збільшення обсягів її виварювання негативно впливатиме на екологію, а це знову ж таки – центральна частина міста. А модернізація виробництва означатиме відмову від унікальної технології солевидобування.
Чи цікаво буде інвестору, якщо він врахує всі ці обмеження? Навряд чи. До того ж не варто забувати про те, що бізнес завжди шукає рентабельності та прибутку. Вклавши мільйони в купівлю заводу, новий власник однозначно захоче їх повернути. Тому чи буде він зацікавлений у збереженні історичної та культурної цінності підприємства, чи його просто цікавитиме земля в центральній частині міста? Є багато питань, на яких ми не маємо відповіді. Тому наші побоювання цілком виправдані.
– Якими ви бачите шляхи збереження солеварні?
Для міста найоптимальнішим варіантом є залишити рівень видобутку солі незмінним, зберегти автентичну технологію солевидобування і зберегти солеварню як туристичний об’єкт.
Ми неодноразово демонстрували чітку позицію в питанні збереження сільзаводу – скеровували офіційні листи та звернення, організовували круглі столи та брифінги, відстоювали збереження заводу на обласному та державному рівні. Зараз над цим також працює робоча група. Мешканці активно обговорюють це питання в соціальних мережах, надають інформаційного розголосу проблемі, триває голосування за петиції.
Ми прагнемо забрати завод в комунальну власність, щоб убезпечити його від посягань надалі, зберегти всю його історичну цінність та унікальність.
Якщо солеварня перебуватиме у комунальній власності – ми можемо розглядати її як скансен (цілісний музейний комплекс просто неба – авт.) між церквами святого Юра і Чесного Хреста, облаштувати паркувальну зону для туристичного транспорту, якої нам бракує зараз та розглядати комплексне відновлення та збереження історичного центру.
– Чи під силу це місту? Де брати гроші на реалізацію таких заходів?
Найважливіше це мати бажання та інструменти в руках. Бо сьогодні при всьому нашому бажанні, ми не можемо зробити нічого. Солеварня потребує підтримки, а ми не маємо законного права робити хоча б щось, так як вона зараз у державній власності. Якщо б завод передали у власність громади, ми могли б розглядати різні можливості залучення коштів – починаючи від місцевого бюджету і завершуючи проектами та грантами міжнародних фондів. Якщо розглядати територію сільзаводу з точки зору збереження історичного ареалу міста, як доповнення до територій церкви Юра, що є спадщиною ЮНЕСКО – то можна отримати суттєву підтримку культурних фондів та міжнародних грантових організацій.
Зараз у нас триває повномасштабна війна. Але не варто забувати, що вона триває на різних фронтах. І поки воїни захищають українську територію, нашим важливим завданням є зберегти історичну цінність та культурну самобутність нашого народу. Таких давніх та особливих об’єктів в Україні залишилось не так вже й багато. Однією з них є наша Дрогобицька солеварня. Тому ми продовжуємо боротись за її збереження.
Спілкувалась Ніна Федько