ТАКИЙ ЦІННИЙ «ДОМОЧОК»: ІСТОРІЯ ЛІТЕРАТУРНО-МЕМОРІАЛЬНОГО МУЗЕЮ ЛЕСІ УКРАЇНКИ У НОВОГРАДI-ВОЛИНСЬКОМУ

https://www.umoloda.kiev.ua/number/3697/164/154704

Посилання: газета “Україна Молода”

57-річна історія літературно-меморіального музею Лесі Українки у Новоградi-волинському на Житомирщині — це історія його не­змінного директора Віри Омелянівни Римської.

— Покличте мені, будь ласка, керівника! — звернувся до техпрацівниці музею солідний немісцевий чоловік.

— Одну хвильку! — відповіла йому жінка у синьому робочому халаті, котра якраз мила підлогу, і разом із шваброю зникла в іншій кімнаті. А коли вийшла з неї, уже без халата і сказала: «Я вас слухаю», гість здивувався: «То ви тут одна у різних іпостасях?»

— Це було наприкінці 60-х років минулого століття, — з усмішкою пригадує той курйозний випадок зі свого життя 82-річна директорка літературно-меморіального музею Лесі Українки у Новоградi-волинському Житомирської області, заслужений працівник культури Віра Омелянівна Римська.

 

— Вивчившись на бібліотекаря у Дубненському культосвітньому училищі, я отримала направлення в Новоград-Волинський. Спочатку працювала у бібліотеці школи-інтернату, згодом мене запросили до музею Лесі Українки, який був відкритий у 1963 році, на громадських засадах. Тоді тут діяли невелика експозиція й бібліотека. Я була там і за бібліотекаря, і за екскурсовода, і за «технічку», і за двірничку…

Історія музею видатної поетеси — це, по суті, й історія трудового життя Віри Римської.

«Осучаснити Лесю — значить зняти з неї віночок i надіти навушники?»

— …Моїм гостем тоді виявився науковий співробітник столичного музею Тараса Шевченка Степан Драбинко, — продовжує Віра Омелянівна. — Повернувшись до Києва, він звернувся до Міністерства культури з проханням дати нашому музею хоча б статус народного. А незабаром почалася підготовка до столітнього ювілею Лесі Українки, і в штаті з’явився спочатку наглядач, а потім науковий співробітник.

 

25 лютого 1971 року тут відчинив двері літературно-меморіальний музей, який став філією Житомирського обласного краєзнавчого. Тож я вже тут, поряд iз Лесею, п’ятдесят шостий рік…
Тобто історія музею видатної поетеси — це, по суті, й історія трудового життя Віри Римської. Іноді здається, що Леся, якій доля подарувала лише 42 роки, продовжує жити у цій жінці. Віра Омелянівна впевнена, що саме завдяки їй і сама вона має такий довгий продуктивний вік. «Мене Леся тримає на цьому світі», — говорить.

Жінка поставила за мету зібрати по всьому світу все, що має дотичність до цієї видатної особистості. Зібрати й зберегти. Сміється: «У мене вдома теж справжній музей! Маю так багато придбаного багатства — творів Лесі Українки, письмових спогадів й літератури про неї, що забила мішками з ним навіть горище. Й розібрана експозиція у зв’язку з ремонтом до ювілею частково переїхала до мене додому».

А далі з жалем каже, що після святкувань 150-річчя з дня народження Лесі Українки, які триватимуть на державному рівні цілий рік, швидше за все, попрощається з улюбленою роботою. Інші часи — інші вимоги й підходи до таких закладів і їхніх керівників.

 

Після ремонту музейного приміщення, який робиться взимку, в останній момент перед ювілейними заходами, в ньому, за задумом владної адміністрації й керівництва методичної ради, з’явиться нова експозиція. Вона свято берегла реальний образ поетеси в українському віночку, а тепер дехто заради піару заявляє, що його треба «осучаснити». Тобто зняти віночок і «взути» у кросівки, вставити у вуха навушники? І це її бентежить.

Мавки родом із Звягеля

А ще Вірі Омелянівні дуже прикро, що деякі журналісти, які зараз активно видають матеріали до ювілею, абсолютно не підготовлені до висвітлення історії життя і творчості письменниці. Недавно вона була вражена «пізнаннями» однієї такої молодої особи, яка переконувала її в тому, що Леся Українка… родом зі Львова. Про колишній Звягель Волинської губернії, який наприкінці XVIII століття став називатися Новоград-Волинським, а після територіального об’єднання районів у 60-х роках відійшов до Житомирської області, де стояла колиска майбутньої великої Українки, не всі знають. Бо мало читають.

— Лесина колиска, на жаль, не збереглася, — каже Віра Римська. — Взагалі, домашня обстановка у музеї не автентична, а відтворена за спогадами народного вчителя Романа Яковича Герасимчука, який також жив у цьому будинку. В 1928 році у Новоград-Волинський у наукових справах приїздила Олена Пчілка (з 1925 року вона була першою жінкою членом-кореспондентом Академії наук). Опинившись у дорогому серці краю, мама Лесі дізналася, що «домочок» (так вона його називала), в якому колись мешкала її родина, досі стоїть. Тож попросила дозволу господарів приходити туди на пару годин відпочивати. Перший раз, переступивши поріг, промовила: «Ось ця маленька кімната — найтепліша і найсвітліша — була дитячою старшеньких, Михайлика і Лесі. Праворуч стояло Лесине ліжко, а лiворуч — Михайликове».

Ми не стали відтворювати тогочасну дитячу колиску, просто повісили віночок зі стрічками і табличку з написом «Тут стояло ліжко маленької Лесі».

Молоде подружжя Петра й Ольги Косачів разом зі своїм первістком винайняло цю низеньку дерев’яну хату у місцевих міщан на прізвище Окружко, з вікон якої відкривався прекрасний пейзаж — річка Случ і зелений парк. Було це незадовго до народження доньки, яку назвали Лорес (у перекладі з грецької Чайка) і яку ми знаємо як Лесю Українку — письменницю, поетку, перекладачку, фольклористку, культурну діячку.

 

Її батько з дворянського роду на Чернігівщині, за фахом юрист, після закінчення Київського університету отримав сюди призначення на посаду голови з’їзду мирових посередників. З уродженкою Гадяча Полтавської губернії Ольгою Драгомановою, сестрою вченого Михайла Драгоманова, вони познайомилися в Києві, де вона навчалася у пансіоні шляхетних дівиць. Їхнє сімейне життя починалося у колишньому Звягелі, і саме тут формувався світогляд маленької Лесі.

 

Саме тут, до речі, вона почула перекази про мавок, які лягли в основу її відомої віршованої п’єси «Лісова пісня». Гостями родини часто бували прогресивні діячі науки і культури — письменники, художники, музиканти. Пізніше цей період свого життя Леся згадувала як один з найпрекрасніших. Можливо, ще й тому, що у Новоград-Волинському вона була здоровою.

Сорочки-вишиванки не старіють

Ідея вдихнути нове життя у старовинні волинські вишивки належить креативній
лучанці Наталії Кононович.

Цю сорочку вишивала для своєї доньки наймолодша сестра
Лесі Українки Ізидора.

Подарована музею нащадками поетеси дитяча корсетка — аналог тієї, в якій у 1887 році
сфотографована маленька Леся.
Загалом родина прожила в місті одинадцять років, з них близько п’яти у будинку Окружків. На жаль, Лесі не судилося більше сюди повернутися. Але вона живе тут у музейних експонатах, у скульптурах, у пам’яті людей, які бережуть історію.

— Я прагнула створити такий музей, щоб він був не просто географічним об’єктом, а тематичним і культурним центром, — каже Віра Омелянівна. — І це мені вдалося. Наш музей дійсно став осередком культурного життя міста. Тут працює літературна вітальня, відбуваються традиційні зустрічі з творчими людьми, наукові конференції, відкриті уроки з вивчення творчості Лесі Українки, проводяться екскурсії «Лесиними стежками» й щорічне міжнародне свято літератури і мистецтва «Лесині джерела».

 

Наразі ми запустили міжнародний онлайн-флешмоб #GlobalLesyaUkrainka2021, присвячений 150-річному ювілею видатної поетеси. Його мета — показати пам’ятні місця її перебування у різних куточках світу. Для цього просимо зробити фото чи селфі або записати відео (читання твору письменниці українською чи іноземною мовами) на тлі пам’ятника, барельєфу, муралу, меморіальної дошки Лесі Українки, на площі, вулиці, біля установ і підприємств, названих на її честь, й опублікувати це на своїй сторінці у соціальній мережі Facebook, обов’язково вказавши хештег #GlobalLesyaUkrainka2021, країну і місто, де було воно зроблено.

У найближчих планах Віри Римської проведення конкурсу на кращу сорочку-вишиванку. Як відомо, вишивка була улюбленим заняттям жіночої частини родини Косачів. Сама Леся уже в шість рочків освоїла техніку вишивання. Вишивала собі сорочечки й співала народні пісні разом зі служницею. Перший «набір інструментів» для цього — голки з нитками — вона отримала від своєї бабусі з Гадяча й дуже їх берегла.

Тут, на колишній Звягельщині, Ольга Косач ще в 70-х роках XIX століття, займаючись етнографією, збирала візерунки народної вишивки, на основі чого написала свою першу наукову роботу «Український народний орнамент…» (1876 р.) під псевдонімом Олена Пчілка, яку презентувала в Парижі на Всесвітній виставці. У книзі представлено понад 300 зразків самобутніх орнаментів, яким притаманні чіткі геометричні візерунки, ромбоподібна лінія композиції, виконана переважно червоними і чорними нитками на білому чи сірому лляному полотні.

 

Видання одразу стало раритетним. З нього почали брати узори для вишивок та оздоблювати ними речі власного гардеробу навіть шляхетні панянки. Натхненна позитивними відгуками і великою зацікавленістю альбомом, Олена Пчілка перевидала його в 1879 р. А до чергової Паризької виставки, яка пройшла 1900 р., підготувала наступне видання, яке знову презентувало у Франції українське традиційне мистецтво.

Нині важко знайти меценатів, які взялися б за перевидання тієї наукової роботи Олени Пчілки, з сумом констатує Віра Римська. Але її тішить те, що завдяки окремим подвижникам старовинна волинська вишивка, яку зберегла для історії мати Лесі Українки, сьогодні оживає в сучасному вбранні. В Луцьку вже близько трьох десятків років успішно працює компанія «Едельвіка», що спеціалізується на виготовленні вишитого одягу, який користується попитом не лише в Україні, а й у світі.

 

Фірма отримала право від Волинського краєзнавчого музею на використання колекції візерунків вишиванок, зібраних Оленою Пчілкою. А в креативної лучанки Наталі Кононович, партнера столичного агентства ShiStrategies, виникла ідея одягнути в ці вишиванки родини службовців Севастопольської бригади тактичної авіації імені Покришкіна, яка нині дислокується в Луцьку, та ремонтників військових літаків iз місцевого заводу «Мотор». Й зробити фотосесію у місцях, пов’язаних iз Лесею Українкою. У рамках проєкту «Можливість літати на землі», присвяченого 150-річчю поетеси, зйомки проводилися і в родинному гнізді письменниці. Тепер тут чекають учасників проєкту на урочистості.

Рідкісні й цінні експонати зібрані з усього світу

Відомо, що 25 лютого в Україну, щоб пошанувати Лесю, прибуде багато представників української діаспори з усього світу, в тому числі навіть з далеких Бразилії й Аргентини. На жаль, не буде внучатої племінниці поетеси Ольги Петрової-Лутон, котра проживає в США — стан здоров’я вже не дозволяє жінці так далеко подорожувати.

 

Ольга — онука наймолодшої сестри поетеси Ізидори Косач-Борисової. Вперше вона побувала на батьківщині своїх предків у 2003 році. При зустрічі з музейними працівниками тоді подарувала сорочку, яку вишивала для неї бабуся Ізидора і в якій виросли вона, її донька й онука. А також корсетку — аналог тієї, в якій 1887 року сфотографована маленька Леся. Ця зустріч допомогла музейникам встановити зв’язок з її зведеним братом по батькові — киянином Костянтином Петровим, котрий також зберігає чимало особистих речей Косачів. Він передав до фондів музею рідкісний і цінний експонат — семитомник творів поетеси, надрукований у видавництві «Книгоспілка» у 1923-1925 роках.

— 2008 року Ольга Петрова-Лутон вдруге відвідала наше місто, — продовжує Віра Омелянівна — Переступивши поріг музею, мовила гарною українською мовою: «Тут мені все близьке і рідне…». Вона вважає, що саме тут живе Лесина душа. (Недарма ж поетеса писала: «Мій дух із тобою, волинський куточок»). Того разу привезла ще один подарунок музею — шкатулку Олени Пчілки. Це дуже старовинна й цікава річ, яку реставровано в Іспанії. Вона передала також вісім неймовірних робіт своєї мами, Ольги Сергіїв, племінниці Лесі Українки. Серед них портрети Олени Пчілки, Ізидори Косач-Борисової, Лесі Українки, а також пейзажні картини.

Власне, унікальна експозиція музею була створена завдяки кропіткій дослідницькій роботі Віри Римської та її колег, які налагодили листування й дружні стосунки з нащадками родини Драгоманових—Косачів, котрі проживають у США, Угорщині, Чехії, Бразилії, Росії. Про величезну роботу, виконану директором музею, можна судити хоча б з того, що тоді, коли вона стала тут працювати, експозиція складалася в основному з фотознімків і плоскінного матеріалу. Нині його основний фонд налічує 2 тис. 500 одиниць оригінальних експонатів, а науково-допоміжний — 850.

Цікаво, що лише в музеї-садибі Лесі Українки можна побачити документально-художню повість Якова Басіна «Зов Прометея», в основу якої покладена історія трагічного кохання Лесі й Сергія Мержинського — учасника революційних подій кінця XIX століття, борця за інтереси трудового народу, який мав значний вплив на життя і творчість геніальної поетеси.

— Книга видана 1987 року російською мовою в Білорусі невеликим тиражем і з того часу більше не перевидавалася, — розповідає Віра Омелянівна. — Як відомо, Мержинський помер молодим від сухот на своїй батьківщині, в Мінську. За пару місяців до його смерті Леся приїхала провідати коханого і вже не залишала хворого до його останнього подиху. З Мінська їздила в Мар’їну Горку до жінки на ім’я Варвара, яка підтримувала Сергія фінансово. І якось наш посол у Білорусі попросив мене знайти документальні матеріали про той період життя Лесі Українки. Я розшукала їх у білоруському державному архіві. А «Зов Прометея» знайшла лише на стенді нашого музею…

Знайдений на горищі Лесин рублик.

«Чий хліб і праця — того земля»

Загалом у музеї-садибі Лесі Українки більшість експонатів надзвичайно цінна та унікальна. Для особистих речей родини Косачів відведена окрема кімната, яку працівники називають кімнатою реліквій. У ній представлені національний костюм, що складається з вишитої сорочки, спідниці, фартуха, тернової хустки і намиста, стрічки для вінка чи волосся, чашечка маленької Лариси Косач, її дерев’яний пенал… Це при тому, що особистих речей родини Косачів у Звягелі не лишилося.

— Ми теж спочатку так думали, — мовить Віра Омелянівна. — І все ж під час одного з ремонтів будинку серед мотлоху знайшли на горищі дитячу іграшку — дерев’яний рублик — прообраз праски: колись перед святами вишиті сорочки і рушники вирівнювали з допомогою качалки і рубля. Українці, привчаючи дітей до праці, виготовляли для них маленькі знаряддя праці — качалочки, товкачики, ступки… Деякі дослідники історії родини Косачів стверджують, що в Окружків дітей не було, а отже, іграшка належала знаменитим квартирантам. Цей дитячий рублик, яким гралися Михайлик iз Лесею, один iз найцінніших експонатів музею.

До речі, Лесин музей у Новоградi-Волинському — єдиний меморіальний музей України, який не зазнав руйнації й перепланувань за 150 років свого існування. Хіба що замість грубок, які ще не так давно топили дровами, сюди підведене газове опалення.

 

Та ще до будинку прибудували галерею, що з’єднала його з сусіднім, в якому жили господарі Окружки (в ньому розташована тепер літературна частина музею). До того, як приміщення було передане під музей, у ньому розміщувалися Держ­страх і кімната інтернаціональної дружби (місцеві інтернаціоналісти дружили з представниками Болгарії й Грузії, де бувала Леся Українка).

Автор багатьох наукових публікацій про Лесю Українку, автор-упорядник кількох її художніх творів для дітей, Віра Римська говорить, що на одержимість у роботі її надихає епістолярна спадщина письменниці, у якій повно розкривається світогляд цієї видатної жінки.

— Щоб знати Лесю, треба читати її листи, — переконана Віра Омелянівна. — Наразі відомо про понад 800 письмових послань, відправлених її найближчому оточенню, знаним людям, друкованим виданням тощо. В особистому листуванні вона, зокрема, зізнавалася, що їй легко було ввійти в літературу, бо вона росла в середовищі творчих особистостей. Творча праця стала сенсом її короткого життя, яке було сповнене мук і фізичних страждань.

 

Тридцятилітня боротьба з туберкульозом, однак, дала їй велику силу волі й не позбавила щастя кохати й бути коханою. А у своїй творчості ця мужня жінка стала Кассандрою. Написане нею досі актуальне: українці мають боронити свою землю й волю. Я часто повторюю Лесині рядки своїм екскурсантам: «Чий хліб і праця — того земля». А свого сина Руслана, заслуженого агронома України, прошу завжди пам’ятати про це й відстоювати право простих українців на землю. Як територію і як годувальницю.

Одне слово, скажу так: Леся сучасна завжди. У віночку й вишиванці.

Дитяче ліжко Лесі не збереглося, його місце означено українським віночком.