Повернення дитини до реальності: як поводитись з дітьми, які пережили травматичні події
Сьогодні вся Україна переживаємо складні часи. Жорстока війна і страшні вчинки ворога руйнують не лише наші будинки, райони та міста, але й нашу психіку.
Ми втратили почуття безпеки і не можемо будувати планів на майбутнє. Ми живемо в умовах тотальної невизначеності і це страшенно виснажує. Але, як би складно нам не було в це повірити, життя триває та ставить перед нами свої нові виклики.
Тому першочергово ми маємо подбати про себе і, наскільки це можливо, відновити власні ресурси. Далі – подбати про своїх рідних і близьких та приділити увагу дітям, допомогти їм опрацювати той травматичний досвід, який їм, на жаль, довелось пережити.
Іноді батьки, які пройшли травматичний досвід війни, але вже опинились у більш безпечному місці, очікують від своєї дитини звичайної нормальної поведінки. Але дитяча психіка працює так, що після пережитої травми буває погана поведінка, проблеми з навчанням, з’являються негативні емоції. Це все виникає внаслідок травмувань психіки.
Потрібно розуміти, що дитина намагається перетворити те жахіття, яке вона пройшла, у нове життя. На це потрібен час, сили, і це непросто насамперед для дитини. Тому дорослим варто проявити терпіння і розуміння. Але буває так, що вже в безпечному місці батьки починають будувати завищені очікування щодо дитини: щоб вона була слухняною, гарно вчилася. Якщо дитина не виправдовує їхніх очікувань, вони починають маніпулювати її страхом війни: «Якщо не будеш гарно поводитись, повернемося туди, де стріляють». У жодному разі не можна цього робити! Так ви дитину не вмотивуєте, а ще більше травмуєте її психіку.
Коли ми бачимо, що дитина повертається до жахливих спогадів і в неї виникають емоції, треба пам’ятати, що дуже важливо, щоб вона проявляла ці емоції. Якщо дитина, проживши жахіття війни, тихенька, слухняна, поводиться так, наче нічого не було – це не добрий знак. Коли є емоційний прорив і поведінка, яка іноді може навіть налякати дорослих, це означає, що дитина так розповідає про свій біль і просить про допомогу.
В цей момент велику роль відіграє фізичний контакт: ми можемо дитину обійняти, спитати, чи можна потримати її за руку, сказати: «біля мене ти можеш про це плакати, кричати, я поруч. Так, це було складно, і мені дуже шкода, що тобі довелося це пережити». Тобто ми повинні давати дитині місце, де вона проживе свої емоції. Нам потрібно бути стабільними дорослими, які можуть поруч із собою дозволити дітям бути різними: бути з болем, неспокійними, непослідовними. А ми їх такими приймемо, підтримаємо і продовжимо любити.
Пам’ятаймо, що відновлення відбувається поступово, так як для нього потрібен час. І якщо в дитини будуть теплі стосунки з батьками, вчителями та близькими людьми, це допомагатиме їй впоратися якнайшвидше.
Відділ-служба у справах дітей