Опрацьовуючи нові надходження у фонди музею«Дрогобиччина», пропонуємо до Вашої уваги цікаву статтю В.Горобця «Соя – чудо рослина».

Пропонуємо до Вашої уваги цікаву статтю В.Горобця «Соя – чудо рослина», на яку ми натрапили у науково-популярному ілюстрованому місячнику «Життя і Знання», опрацьовуючи нові надходження у фонди музею«Дрогобиччина».
Батьківщиною сої вважається Південно-Східна Азія. Ще з часів стародавніх східних цивілізацій ця культура була відома в Китаї, Індії, Японії, Кореї та інших країнах. Вона широко використовувалася як замінник м’ясних і молочних продуктів. У Європі ця сільськогосподарська культура набула поширення з XVIII–XIX ст. Сьогодні соя є найбільш поширеною у багатьох країнах світу, а з її насіння виготовляють борошно, олію, крупи, соєве молоко та інші продукти. У статті презентовано цікавий досвід поширення сої на наших теренах Спілкою Українських Аґрономів у 30-х рр. XX ст.
Цей журнал був переданий у музей Лідією Лозовою із бібліотеки Софії і Ярослава Максимовичів, що належав їх батькові Антіну Максимовичу.
Статтю подаємо мовою оригіналу.

Соя – чудо ростина.
Написав В. Горобець.
На хліборобській виставі в Стрию цього літа виставив був інж. Созанський, повітовий аґроном з Дрогобича, один корч нової ростини, що називається соя. Насіння цеї ростини спровадила на весну цього року Спілка Українських Аґрономів з досвідної чеської стації, щоби випробовати на наших землях. Його розділено поміж чотирьох аґрономів в чотирьох ріжних повітах і вони в себе перевели перші досвіди з нею.
Щож це за ростина та соя і пощо Спілка Аґрономів старається її впровадити на наші землі?
Батьківщина сої находиться на далекому Сході в Китаю і Японії. Її там зачисляють до пяти святих ростин, як риж та ще три инші ростини. Соя вповні на таку пошану заслуговує, бо нею живляться сотки міліонів азійського населення, особливо бідніше населення. Їм вона заступає молоко, мясо, масло. Багатші угноюють нею свої городи.
Через те в Китаю і Японії засівають нею третину всеї управної площі та збирають пересічно по 12–15 сотнарів насіння з морґа. Найбільше того насіння перероблюють на олій, якого соя має 16–18%, значить половнну тої скількости, що має сімя конопель або лен. А бють олій зі сої простим нескладним способом у малих сільських олійнях. Найперше підігрівають ціле зерно сої, пізніше вальцями розтискають так, що воно прибирає форму мідяних грошей, тоді зісипають її до мішків, підігрівають над горячою парою і сильними прасами витискають олій.
Крім цих малих сільських олієнь є в Китаю і Японії великі фабричні олійні, що витискають більше і кращий олій.
Олію зі сої вживають до всього: в кухні смажать на ньому мясиво, пампушки, вживають замість масла до смаровання хліба, европейські фабрики ростинних товщів роблять з нього ростинну марґарину. Крім цього вживають цього олію до освітлювання лямп замість нафти, до виробу ляку, кіту, машинових олив, олійних фарб і т.д.
Звичайно олій зі сої, вироблений в малій сільській олійні, трохи задихає немовби фасолею. Олій з великих олієнь є зовсім чистий, трохи зеленкуватий і нічим не задихає.
При виробництві олію одержується ще другий дуже цінний продукт: макухи. Вони є далеко поживніші від льняних чи конопляних макухів, бо містять в собі майже два рази стільки білковин, шо тамті. Крім того білковини соєвих макухів є легкостравні і від них у коров значно збільшується молочність та таке молоко нічим не задихає. 1 кґ. макуха зі сої коштує нині коло 50 сотиків.
Незаможне населення Китаю і Японії уживає макухів сої на поживу. Вони йому заступають мясо, від якого вони навіть поживніші, бо містять в собі більше білковин як мясо. Очевидно, що смаком і легкістю травлення вони мясу не дорівнюють. Багатше населення Азії макухами угноює свої городи. Там макух заступає дорогу салітрі й потасові та фосфоровим погноям, бо містить в собі всі ті части, що їх мають згадані роди погноїв.
Незаможне азійське населення робить собі із жовтої сої молоко. Зерно тої сої найперше мочать у воді, щоби напучнявіло і змякло, а пізніше так довго варять у тійже самій воді, аж з неї зробиться жовте молоко. Тоді додають ще цукру, варять далі, доки не загусне. Перед їдою потрібну кількість цього густого молока розріджують водою, а решта може стояти і кілька днів.
Декуди найперше мелять сою на жорнах, пізніше замішують з водою, щоби змякла і аж тоді варять на молоко.
Ріжнорідна ужитковість сої спонукала Европейців спробувати управляти її теж у себе, в Европі. В повоєнних літах переводять в себе такі проби Німці, Чехи, Італійці, а вкінці і ми, Українці, завдяки Спілці Українських Аґрономів. Виявляється, що сою в Европі можна буде дуже добре управляти, особливо три її роди: жовту, гніду і чорну, видержливу на холод. Спеціяльно наше Покуття і Поділля з горячим підсонням дуже добре надається до цього.
Сама соя, як це видно з малюнку, дуже подібна до нашої пішої фасолі. Ріжниться від неї тільки тим, що соя росте буйніше, заввишки метра, творить дуже густі корчі з волохатим листям, майже здеревілим стовбуром і зароджує дуже багато струків.
Спілка Аґрономів, як уже було згадано передше, перевела минулого літа перші проби з управою сої в Галичині. До цеї пори одержано такі звідомлення. Інж. Олекса Федорук з Тернополя повідомляє:
«Я спровадив 2 кґ. сої, а то 1 кґ. чорної і 1 кґ. жовтої і розділив її поміж чотирьох господарів повіту в той спосіб, що кожний з них дістав по 40 дкґ. (20 дкґ. жовтої і 20 дкґ. чорної) а 40 дкґ. ще лишилося. Господарі, що одержали: 1. Антін Кунько, Чернелів руський; 2. Гриць Чекета, Богатківці; 3. Іван Балабан, Байківці; 4. Кирило Романюк, Тернопіль. У всіх чотирьох місцевинах соя посаджена в часі між 20. IV. – 28. IV. 1927 р. на добрій, у корм засібній землі. Всюди зпочатку гарно розвинулася, одначе в трьох місцевостях, а саме: в Чернелеві руськім, Байківцях і Тернополі внаслідок весняних приморозків так сильно ушкоджена, що багато билин цілком пропало, а ті, що лишилися вправді росли і гарно розвивалися, обсаджуючи рясно била стручками, але пізніше осіннє зимно ушкодило їх, а струки тих бил, які схилилися на землю, ще в недоспілім стані знищили миші.
В однім тільки випадку, а то в Богатківцях, де сою посаджено в цілком затишнім місці, вона дійшла. Але внаслідок огню, який вибух у того господаря, що її управляв, цілковито згоріла.
Мої замітки відносно сої:
Потребує доброї землі, а тому, що час вегетації треває розмірно довго, оскільки можливо, рано садити, щоби в осени могла дійти.
Соя дуже чуйна на зимно, а головно на приморозки, які бувають в половині травня і власне ті весняні приморозки їй пошкодили. Щоби охоронити її від зимна, треба садити в затишному місці, головно у нас на Поділлі, де панує сильний степовий клімат».
Інж. Василь Созанський з Дрогобича пише: «Соя сходила дуже зле, але я приписую це можливій старости насіння. Та, що дійшла, гнала вгору так сильно, що подекуди мала 1.20 м. Струків на корчі було 100–400, а в кожнім 2–4 зерна. Дозріла вся на полі. Найліпше росте жовта. Люде ховають її дальше на насіння і не можна відкупити, бо нею дорожать. Показалося, що миші дуже її люблять і найскорше з усього збіжа лізуть до неї. Садити треба рідше, 50×50 цм., а не 40×40».
Інж, Яків Мушій з Копичинець: «Соя чорна і брунатна у нас значно ліпше зародила, а до того й значно скоріше дійшла. Біла, якої я мав найбільше, дозріла три тижні пізніше від чорної і брунатної. Білу весною сильно нищили ковалики. Кілько кґ. її зародило, не можу сказати, бо я її порозділював поміж людей. Наші люде її варять і їдять».
Автор статті теж перевірив досвіди в двох близьких селах під Рогатином і зауважив таке: Сою посаджено тоді, як садили фасолю. Зійшла і незвичайно буйно розвинулася та рясно зародила але тільки та соя, що була посаджена на соняшному місці і не за густо. Найкраще зародила жовта, гірше чорна, а брунатна (гніда) майже зовсім пропала. Дозрівала тоді, як фасоля, – кілька днів пізніше.
Виходить, що сою в нас всюди можна управляти, а особливо в південній Галичині в затишних місцях, на південних збочах. Треба її сіяти тоді, як фасолю, дуже рідко, що пів метра, та частіще просапувати (просікати) і садити саму, а не разом з иншими ростинами.
Насіння і точніше поучення про управу можна одержати від Спілки Українських Аґрономів. Один кґ. коштує кілька золотих. Воно завбільшки гороху і при рідкім садженню його дуже мало потрібно.
Повідомляють нас зі Спілки Українських Аґрономів, що замовлення на соєнне насіння приймається лише до кінця лютого, а в березні його розішлеться на місця.

Ст. науковий працівник відділу фондів музею “Дрогобиччина” Марія Русин.