Музей “Дрогобиччина”: Окраса експозиції Галереї сакрального мистецтва – ікона «Святий Миколай з житієм» I пол. ХVII ст.
Святий Миколай літній
22 травня (за юліанським календарем) християни східного обряду відзначають свято «літнього Миколи» і вшановують пам’ять перенесення мощів святителя Миколая з Мир Лікійських (сучасна Туреччина) до Барі (італійський півострів).
Письмових джерел про життя святого Миколая збереглося небагато. Окремі перекази описують події 21 травня XI ст., коли барійські моряки довідалися, що християнським святиням у Лікії загрожувало захоплення мусульманами. Вони вирішили врятувати мощі святителя Миколая, щоб запобігти їх оскверненню. Наступного дня, 22 травня, мощі святого Миколая були привезені і урочисто внесені до церкви святого Стефана біля Барі. У цей час довкола святині стали відбуватися чудотворні зцілення хворих, це посилило культ Божого угодника Миколая, бо було свідченням його особливої благодатної допомоги стражденному людству. Через рік у Барі на честь святителя Миколая побудували базиліку і освятив її папа Урбан II, там і сьогодні зберігаються мощі святого, з яких витікає цілюще миро та лікує багатьох немічних.
Слава про чудотворення, здійснені святителем Миколаєм на землі і на морі, поширилася і в Україні, де Божого угодника вшановували чи не найбільше серед усіх інших святих. До нього зверталися з молитвою і просили позбавлення від бід, його вважали покровителем дітей, купців і моряків, вірили, що святий завжди прийде на допомогу, ще його називали «скоропомічним», можливо, саме це пояснює особливе ставлення українців до святителя. Образів святого Миколая збереглося чи не найбільше в усіх періодах розвитку українського іконопису. У кожній українській церкві було зображення Миколая Чудотворця, у ХVст. його розміщували у чині Моління. З ХVІ ст. ікони святителя майже завжди були на північній частині намісного ряду в іконостасі. Якщо ікона Миколая не була на місці храмової, то стояла, у більшості випадків, на чільному місці в церкві. Лик святителя Миколая завжди вирізнявся серед інших своєю добротою. Особливо цікавими були зображення святого Миколая з житієм або з акафістом. Довкола великого центрального зображення святителя малювали клейма, які висвітлювали епізоди з його життя чи з його діянь. Найбільш ранньою такою іконою є «Святий Миколай з житієм» I пол. XIII ст. з монастиря Святої Катерини на Синаї. В Україні такого типу ікони набули особливого поширення в добу середньовіччя.
Окрасою експозиції Галереї сакрального мистецтва є ікона «Святий Миколай з житієм» I пол. ХVII ст. з намісного ряду давньої дрогобицької церкви Святої Трійці. На ній зображено святителя в повний ріст фронтально. Правою рукою він благословляє, в лівій тримає розкрите євангеліє. По обидва боки від середника розміщено десять житійних клейм: «Різдво святого Миколи», «Приведення Миколи до учителя», «Поява царю Костянтину», «Поява трьом мужам у темниці», «Порятунок Дмитрія з дна моря», «Порятунок трьох мужів від меча», «Повернення Василія, сина Агріка, з полону», «Порятунок трьох втопаючих на кораблі», «Погребеніє святого Миколи», «Перенесення мощів святого Миколи». Майстер ікони підійшов творчо до підбору сюжетів клейм, довільно регламентуючи їх кількість, тому дрогобицька пам’ятка вирізняється з-поміж усіх однойменних тогочасних ікон.
З нагоди свята, детально розглянемо сюжет «Перенесення мощів святого Миколи». Побудова композиції цього клейма є нескладною. Центральне місце в іконі займає закрита домовина. Виконана вона у формі прямокутного паралелепіпеда, витягнутого по горизонталі. Невідомий іконописець свідомо закцентував увагу на домовині, яка символізувала умовну присутність святителя. Цікавим є вирішення художником гробу святого, замість традиційної раки для мощів, що свідчить про його намагання трансформувати місцеві поховальні традиції у зображення релігійного сюжету і цим підкреслити особливість та символічність моменту перенесення святих мощів. Перший план зображає двох людей, які несуть домовину. За ними, за горами, видніються міські мури, вони символізують Лікію. Позем ікони відтворює два горби, порослі зеленою травою. Перший чоловік одягнений у зелену сорочку та яскраво-червоні чоботи, інший – у червоній сорочці та чорному взутті. Кожний моряк має білу нашийну хустку. Автор ікони міг лише здогадуватися про те, як виглядали одежі барійських моряків, за взірець йому, очевидно, слугував одяг італійських купців, які, торгуючи сіллю, приїздили до тогочасних дрогобицьких зваричів.
Леся Косаняк, заввідділом сакрального мистецтва