“Морськими дронами ми втопили половину російського Чорноморського флоту”: майор Влад Якушев про війну та зміни, які відбуваються, як на фронті так і в свідомості

Як впливає війна на військових та мешканців в міста у тилу, як змінились за ці роки її фази та чи відчувають українці обов’язок перед Батьківщиною захищати кордони держави та підтримувати ЗСУ. Про ці та інші важливі речі – своїми думками поділився майор, військовослужбовець 12-го армійського корпусу Влад Якушев. У цивільному житті чоловік був журналістом і письменником. До боротьби проти окупантів долучився ще під час Революції гідності. У 2015 році мобілізувався до Збройних Сил України.

“У нас було настільки мало всього, що колони танків зупиняли, фактично намотуючись на гусениці”

Ви мобілізувалися понад 10 років тому, тож маєте досвід, аби порівняти війну тоді і зараз. За вашими спостереженнями, в чому головні відмінності?

Ви знаєте, війна вже кілька разів змінилася навіть із часу повномасштабного вторгнення. І разюче відрізняється від тієї війни, яка була у 2014-2015 роках. Тоді в нас фактично не було армії, вона була у розваленому стані. Ми ж фактично почали воювати на волонтерських засадах. Хіба що були запаси радянського озброєння. Крім того, війна тоді була менш технологічна, ніж зараз. Але навіть попри це, Росія не була готова до такого народного спротиву, який тоді показали українці.

Уся країна підтримувала армію і нам вдалося завдати противнику достатньо серйозних поразок, щоб вони зупинилися. Після того почалося переозброєння армії. Але всім здавалося, що війна далеко, і цей розвиток припинився.

Для військових, наприклад, повномасштабна війна не була сюрпризом, тому що всі підрозділи, які стояли в Донецькій і Луганській області – там, де була лінія АТО, – були готові продовжувати бої. Були готові, не дивлячись на всі сумніви, які висловлювало наше вище керівництво. Завдяки тому, що там стояли підготовлені військові, лінія фронту утримувалась, а це дозволило зламати подальші плани ворога.

Коли особисто у вас з’явилося відчуття, що велика війна з росією неминуча і вона буде? 

Пригадую, десь у кінці 2017 року вже була майже повна тиша на фронті. Очевидно, що довгий час так залишатися не могло. Такий стан справ не влаштував би росію, бо їй і досі потрібна вся Україна. Я розумів, що війна колись вибухне з новою силою. В одній з моїх книг, “Мобілізяка”, наприкінці я пишу: “Нам доведеться знову взяти зброю. Сподіваюся, що останній постріл в цій війні буде наш”.

І, власне, так сталося. Нам усім довелося знову стати до бою. Але коли почалось повномасштабне вторгнення, переконаний, що росіяни нас знову недооцінили. Росія мала настільки разючу перевагу в усьому, що вони не дуже заморочувались тактичними прийомами. Просто намагалися завалити нас залізом, снарядами, літаками, однак, як знаємо – отримали серйозний спротив.

А як гадаєте, в чому феномен цього? Згуртованість, сила народу, чи як би ви схарактеризували…

Коли йдеться про виживання всієї нації, ми завжди гуртуємося. Потім розслабляємося знову. Перед повномасштабним вторгненням величезну роль зіграла велика кількість учасників АТО, які мали бойовий досвід. Вони відразу прийшли в військкомати, з яких формували підрозділи.

У нас настільки мало було техніки і боєприпасів, що ми зупиняли колони танків, фактично намотуючись на гусениці. Наша піхота зупиняла величезні колони і не могла навіть уявити таку самопожертву.

Потім війна знову помінялася. У Росії почала закінчуватись та величезна кількість техніки. А нам навпаки, дали трохи техніки з-за кордону. Зрозуміло, що цієї техніки, яку знайшли по всьому світу, було настільки мало, що не вдалося надалі розвинути наступ. Але ми завжди намагалися виживати і вигадувати якісь асиметричні методи – почали з’являтися дрони.

Морськими дронами, грубо кажучи, ми втопили половину російського Чорноморського флоту, а решту загнали на край моря, звідки вони фактично не можуть діяти. Революція на фронті розпочалася саме з дронів.

“Люди в тилу перестали відчувати війну на собі”

Наскільки гнучко й ефективно українська армія адаптується до нових фаз війни, зокрема до викликів дронової епохи?

Ті, хто адаптувався ще на початку 2022 року, вже у 2023-му, грубо кажучи, навчилися воювати по-новому – в реаліях, коли на тебе летить велика маса техніки й снарядів. Нам довелося знову переучуватися, коли на полі бою масово з’явилися дрони. Тактика війни змінилася кардинально.

На початку повномасштабної війни вона була схожою на класичні бойові дії, як у доктринах Другої світової. Це були механізовані з’єднання, які маневрували та вступали в прямі бої між собою. Така “класика” описувалася у радянських підручниках і документах інших країн.

Згодом почалася фаза, коли велика кількість техніки воювала вже не з іншою технікою, а фактично проти піхоти. Це була наступна велика зміна.

А третя фаза – дрони. Тут усе довелося переосмислювати з нуля. Сьогодні піхота все ще потрібна, але прямі стрілецькі бої, які були у 2022–2023 роках, є швидше винятком. Щойно з’являється ворог, по ньому відразу працює артилерія, а слідом дрони. Завдання зараз – не допустити противника до наших позицій узагалі, ще до того, як може статися стрілецький контакт. Чому так? Бо за чисельністю вони нас неймовірно переважають. Просто в рази.

Ви згадали, що на початку повномасштабного вторгнення ми вистояли завдяки ентузіазму, силі духу людей. А як зараз? Чи не відходить, на вашу думку, підтримка армії на другий план у тиловому суспільстві?

Однозначно відходить. І це не є чимось новим. Під час АТО було так само: спочатку вся країна допомагала, але з часом, на другий-третій рік, люди перестали відчувати війну на собі. Вона залишилася справою військових, а в цивільному житті все ніби “повернулося в норму”. Тепер та сама ситуація. Люди почали забувати, що це також їхня війна. Хоча тепер вона й дісталася до всіх, навіть на Закарпатті почалися обстріли, ракети падають усюди.

Нам не потрібна пропаганда, достатньо просто говорити правду. Як казав один мій колега, військовий журналіст: “Правду потрібно доносити системно”. Роз’яснювати. А в нас часто навпаки  – людей заспокоюють фразами типу: “Все буде добре, все під контролем. Завтра переможемо. Якщо не завтра, то післязавтра”. Це розслабляє і пильність падає.

На цьому фоні російська пропаганда працює по нас просто блискуче. Вони залучають неймовірні ресурси, щоб підірвати бойовий дух, посіяти зневіру. Щоб українці повірили, що “допомагати вже не потрібно”, або “вже домовилися за кулісами”. І це працює.

У нас масово не вистачає критичного мислення. Люди хочуть простих, зрозумілих відповідей — щоб можна було швидко “взяти” і повторити. А Росія це якраз і дає, свої наративи, прості й маніпулятивні.

 “Потенційним новобранцям бракує прозорості, а не патріотизму”

Розкажіть про нинішню мобілізацію. Що про це думаєте? Яка різниця в мобілізаційних процесах 2022 і 2025 років?

У перші роки війни 2014– 2016 йшли в армію переважно пасіонарії. Це були люди, які щиро хотіли захищати країну. Мобілізація тоді теж була, але люди масово не ховалися. Хтось ішов добровольцем, хтось за повісткою, але внутрішньо був готовий жертвувати. Багато з них або загинули, або досі залишаються в армії. Але таких людей завжди меншість. Є ще “поміркований шар” суспільства. Вони готові захищати країну, але їм потрібно чітко розуміти правила гри. А з цим у нас проблема.

Що ви маєте на увазі?

Ми чуємо патріотичні заклики, але, скажімо, якщо людина має бізнес, вона запитає: “На скільки часу я йду? Що буде з моєю справою?”.  А чітких відповідей немає. На мою особисту думку, найбільша проблема – це відсутність чітко визначеного терміну служби. Люди не розуміють, на скільки вони йдуть, і через це є вагання.

Нещодавно за контрактами, маю на увазі програму “Контракт 18-24”,почали встановлювати терміни. Це правильно. Бо багато людей були б готові приєднатися до резерву, але хочуть знати правила, умови, терміни. Їм не вистачає прозорості, а не патріотизму.

Однак цього недостатньо. Для широких мас теж мають бути чітко визначені терміни служби. Я розумію побоювання керівництва: якщо фіксуються терміни служби, треба автоматично визначати терміни демобілізації. А це вже складне питання, адже незрозуміло, як втримати тих, хто вже давно в армії. А втримати насправді просто. Гадаю вихід може бути у короткострокових контрактах, наприклад, на пів року. І важливо, щоб було належне фінансування. Бо армія наразі фінансово неконкурентна.

Ви для себе чітко бачите, що потрібно зробити, аби виправити ситуацію?

По-перше, чітко визначити термін служби. Це базовий крок. Люди повинні розуміти, на скільки вони йдуть. Гідна винагорода – крім грошей, обов’язковий соціальний пакет. Не треба вигадувати велосипед, можна подивитися, наприклад, як це працює в американських військовослужбовців. Якщо в їхньому пакеті є медичне забезпечення для всієї родини – це вже мотивація. Бо багато хто піде, аби мати змогу лікувати своїх рідних. І також  жорстка відповідальність. Бо нинішні покарання за ухилення – це якась формальність. Потрібні реальні механізми.

У такому випадку людина матиме розуміння, якщо не піду, то буде мінус (штрафи, блокування, проблеми). Якщо піду, то плюс (гроші, соцгарантії, медична підтримка). І тоді в більшості просто зникне дилема, що робити.

“Якщо ти вважаєш, що це не твоя війна, то знай: ти для росіян – все одно ворог”

Якщо винести за дужки якихось проросійських громадян України чи “ждунів”, то все одно – чому страх перед службою у деяких чоловіків переважає страх перед росіянами і їхніми звірствами? Чи можна вважати це наслідками якоїсь програної інформаційної кампанії?

Перш за все це, це страх перед невизначеністю. Найбільше лякає думка: “А якщо війна триватиме 10 років?”. Людина боїться, що залишить родину й піде “назавжди”. Хтось має бізнес, він готовий перекласти справи на рік-два, але не розуміє, що буде, якщо служба затягнеться. Йому потрібна ясність.

По-друге – так, це російська пропаганда, яка працює безперебійно і цілеспрямовано. Бо вона демонізує українську армію. Переконує, що повістка – це смертний вирок. Підриває довіру до командування й до держави. Ми, на жаль, не маємо системної боротьби з цією пропагандою. Ми її програли. Людина, яка навіть має намір іти, стикається з тиском з боку родини: дружина, теща, батьки – всі лякають: “Не йди, тебе вб’ють, це кінець”. І цей тиск дуже потужний.

Є чоловіки, які справді розкриваються лише там, на фронті. Проявляють себе як захисники, як воїни. Але оцей величезний суспільний спротив, створений ворожою пропагандою, їх стримує.

Я сам з 2015 року на війні. Маю поранення, але я живий. Я приклад того, що армія не є вироком. Так, це ризик. Але разом з тим це відчуття гідності, яке залишається на все життя.

А як реагуєте на тих, хто каже: “Це не моя війна”?

Таке чую дуже часто. І завжди кажу просто: “Ми на фронті – не вічні”. Коли нас стане менше, війна почне просуватися ближче до тилових міст. І вона може прийти в дім саме до того, хто каже, що це “не його війна”.

Я наводжу приклад. Донеччина, село Солодке. Звичайна легкова машина. В ній – розстріляна сім’я: тато, мама й дитина п’яти-шести років. Убиті всі. Водій сидів з вогнепальним пораненням голови.

Якщо ти вважаєш, що це не твоя війна, то знай: ти для росіян – все одно ворог. І вони не будуть питати, чия це війна. Вони прийдуть і будуть знищувати.

Як ви оцінюєте перспективи України? Чи можливе переможне завершення і чи можлива поразка?

Усе залежить від нас. Україна може як виграти, так і програти. І перемога чи поразка визначаються не лише на фронті, головна битва зараз іде в тилу. Армії потрібні люди. Якщо вони не приходитимуть, то Росія дійде туди, де їй не буде кому протистояти. І вона не зупиниться в Україні. Відсидітися не вдасться нікому.

Кожен день може наблизити нас або до перемоги, або до поразки. Це залежить від рівня підтримки армії з боку громадянського суспільства. Наскільки ми віримо, допомагаємо, тримаємо фронт тилу, настільки ми або сильніші, або слабші.

І наостанок. Маєте зараз змогу займатися творчістю, писати? Це ж ваше хобі.

На жаль, ні. Весь мій час іде на потреби армії. Немає ні вільного простору, ні настрою. Усе творче припинено до перемоги. До речі, мені навіть вдалося знайти інвесторів зі США, які були готові профінансувати серіал за моєю книгою “Карателі”, але я змушений був відкласти роботу. Написати сценарій, будучи на службі, фізично неможливо.

 

За матеріалами «Еспресо.Захід»