Товариство «Просвіта»: 1868-1939

Як відомо, у 1848 р. низкою країн Західної Європи прокотилась хвиля національно-демократичних революцій, образно названих «Весною народів». Вони увінчались скасуванням панщини в Галичині як головного гальма економічного поступу, створенням належних умов для швидкого промислового розвитку,  появою політичних і культурних осередків. Виникли Головна Руська Рада, Собор Руських учених. що дали перший поштовх пробудженню національної свідомості українського народу з далеким прицілом на здобуття державної самостійності.

Всупереч політичній реакції в Австрії у період 1849-го-поч. 1860-х рр. позитивні процеси вперто пробивали собі дорогу. У 1857 р. був споруджений Народний дім у Львові. Певний час виходили перші народовські видання «Вечерниці», «Мета», «Нива», а від 1867 р. – менш-більш регулярно газета «Правда». У 1861 р. створено Товариство «Руська бесіда» і при ньому в 1864 р. театр. Однак під тиском державних австрійських і польських чинників більшість активних українських діячів періоду «Весни народів» потрапили під ідейний вплив слов’янофільства і москвофільства, за ширмою якого ховалась великоімперська царська Росія. Живу народну мову видань Ставропігійського інституту і «Галицько-Руської Матиці» замінило штучно вигадане москвофілами «язичіє». Перехід на нього мотивувався потребою боронитись від нав’язування латинського алфавіту. Гостро дискутивне питання «Азбука ци абецадло?» послужило своєрідним водорозділом між народовською та москвофільською течіями у тодішньому національному житті українців Галичини.

Потреба створення української освітньої організації витала в повітрі. Речником став о. Стефан Качала, якого підтримало студентство народовської орієнтації.  Загальні збори відбулися 8 грудня 1868 р. Товариство «Просвіта» виникло на противагу антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою, – з одного боку, і москвофільській, – з другого. Створення Товариства вітали не лише в Галичині, але й із ближчих і дальших країн.

Програму майбутньої праці «Просвіти» коротко сформулював у виступі студент Андрій Січинський:

«Кожний народ, що хоче добитися самостійності, мусить передусім дбати про те, щоби нижчі верстви суспільності, народні маси піднеслися до тої степени просвіти, щоб ця народна маса почула себе членом народного організму, відчула своє міщанське й національне достоїнство й узнала потребу існування нації як окремої народної індивідуальності, бо ніхто інший, а маса народу є підставою усього».

Було вирішено створити українську бібліотеку з читальнею і щорічно видавати календар для народу. Для роз’яснення мети Товариства його виділ звернувся 11 лютого 1869 р. зі спеціальною відозвою до народу. У ній говорилося, що «поза школою не знаходить українська дитина ніякого духовного корму, через котрий самосвідомість, моральність і добробут у народі могли би чимраз більше розвиватися». Товариство працювало у складних умовах. Воно не мало приміщення, тому наради і засідання проводили вдома.

Запрацювала просвітницька секція, що розпочала видавати для народу популярні книжечки і готувати підручники для єдиної тоді української гімназії. Стараннями віце-маршалка Галицького сейму Юліяна Лаврівського держава виділила для цієї справи 2 тисячі корон. Відтоді й упродовж усього свого існування випуск популярної та доступної для простих читачів літератури став головним напрямком діяльності «Просвіти». Незважаючи на перешкоди і наклепи, висока ідея просвітницької роботи набирала розмаху і перемагала. За два роки було засновано три нові філії «Просвіти». Організовано читальні. Почав виходити друкований орган “Письмо з «Просвіти», а від 1880 р. – народовська загальнополітична газета «Діло». Широка популярність Товариства змусила Крайовий галицький сейм надати йому 1 тис. срібних «запомоги», яку згодом збільшено на 50 відсотків.

Після заснування «Просвіти» її філії утворено в Станиславові, Коломиї, Стрию,Кутах, Надвірній, Калуші,Косові, Делятині,Самборі,Бродах,Радехові, Жидачеві і т. д. Зі зміною політичної ситуації це могло мати для «Просвіти» непередбачені наслідки. Було вирішено створити перше українське політичне товариство «Народна Рада», яке би співпрацювало з «Просвітою». У 1884 р. виникло ремісниче товариство «Зоря». Читальні «Просвіти» вели курси неписьменних, влаштовували «відчити», вечорниці, давали вистави, створювали рільничо-господарські та промислові спілки, позичкові й ощадні каси.

Дуже урочисто відзначила «Просвіта» своє 25-річчя у 1893 р. Разом з іншими українськими Товариствами вона організувала перевезення останків о.  Маркіяна Шашкевича з с. Новосілок на Личаківське кладовище у Львові. Великим досягненням «Просвіти» стало придбання у 1895 р. власного будинку у Львові. Для цього надійшли пожертвування не тільки з Галичини, але й із Наддніпрянщини.

За керівництва «Просвітою» Юліяна Романчука набув швидкого розвитку кооперативний рух, що причинився до створення в 1898 р. «Краєвого Союзу Кредитового», а в 1904 р.  – нового Товариства під назвою «Краєвий Союз Ревізійний». Члени «Просвіти» провели маніфестації з нагоди 50-річчя скасування панщини в Галичині, 100-річчя першого видання у 1798 р. поеми Івана Котляревського «Енеїда» живою народною мовою і т. ін.

На зламі ХІХ-ХХ ст. значно активізувалось політичне життя, в якому члени «Просвіти» завше йшли попереду. У 1899 р. більшість народовців оформилася в Національно-демократичну партію на чолі з Юліяном Романчуком і Костем Левицьким. Галицька інтелігенція долала консерватизм. Замість самоназви «русин» («руський») поширилась і поступово утвердилась загальноукраїнська назва «українець», «український». Водночас до популярних видань «Просвіти» запроваджено  фонетичний правопис. Просвітницьку діяльність щиро підтримувало греко-католицьке духовенство, зокрема митрополит Андрей Шептицький.

Почуття єдності західних і наддніпрянських земель знову проявилося під час відзначення в 1905 р. 310-річчя від дня народження гетьмана Богдана Хмельницького. За прикладом Галичини організувались освітні Товариства під назвою «Просвіта» на землях Наддніпрянщини: спочатку — в Одесі, згодом — у Катеринославі, Житомирі, Кам’янці- Подільському, Києві, Чернігові, Миколаєві. На Дону утворилась Новочеркаська «Просвіта». Власні читальні «Просвіти» мали переселенці навіть на далекосхідному Зеленому Клині Росії та в Америці, зокрема, в Арґентині.

На Лівобережній Україні єдиним Товариством «Просвіта» була чернігівська, заснуване у 1906 р. Чернігівська «Просвіта» відкрила філії у містах Ніжині та Козельці. Проте в 1911 р. внаслідок переслідування з боку царської адміністрації Товариство припинило діяльність. Через заборону царської адміністрації у Харкові функції «Просвіти» виконувало Українське літературно-етнографічне товариство імені Григорія Квітки-Основ’яненка. Щодо Полтави, то там до 1917 р. національно-культурна та економічна діяльність проводилася через систему кооперації.

За новою редакцією статуту Товариство отримало триступеневу структуру з її централею, філіями і читальнями. Стояло завдання широкої культурно-освітньої роботи, що передбачала діяльність народного театру і кінотеатру, проведення народних свят, з’їздів і краєзнавчих походів, організацію книгозбірень, народних музеїв, публічних читалень, книгарень, друкарень та інших підприємств, різних курсів і шкіл (народних, середніх, високих, господарських, промислових, торгівельних), ведення зразкових господарств, садів і т. ін. Протягом 1906-1912 рр. просвітяни організували 15 кооперативних курсів, сприяли розвитку сільськогосподарської, господарської, торговельної шкіл.

До 1912 р. «Просвіта» видала 445 назв книжок загальним накладом 3 млн. 115 тис. примірників, мала майже 3 тис. читалень, 504 читальняні доми, 197 тис. членів, 2,4 тис. бібліотек, кілька сотень аматорських гуртків, хорів, кільканадцять духових оркестрів. Кожний член товариства отримував на рік кілька книжок. У 1912 р. при читальнях існували 540 крамниць, 236 позичкових кас. Наприкінці 1913 р. «Просвіта» збільшилась до 77 філій і 2 тис. 648 читалень. Масово почали створюватися бібліотеки. У віддалені місцевості книжки надходили безплатно. Важливе місце у просвітній праці посіли виклади і відчити, «курси вищої освіти», курси навчання неписьменних. «Просвіта» підтримувала жваві зв’язки з українцями Закарпаття, Хорватії, Боснії, Сполучених Штатів Америки, Канади, багатьма освітніми організаціями.

За станом на 1914 р. «Просвіта» стала наймасовішою організацією Західної України, охоплюючи майже всі ділянки національного життя. Її називали «матір’ю» організацій і товариств, що згодом вийшли з «Просвіти» і діяли самостійно, як «Сокіл», «Січ», «Січові Стрільці» та ін. В сільських читальнях знаходили прихисток каси, крамниці, гуртки, кооперативи, дитячі садки тощо. Ось якою працею «Просвіта» могутньо причинилася до підвищення національної свідомості й гідності українського населення, зростання його добробуту. Поза всяким сумнівом, без діяльності просвітян не було б можливо добитись політичних досягнень українців у Галичині аж до проголошення ЗУНР у 1918 р.

Серед важливих здобутків «Просвіти» слід назвати відзначення ювілейних річниць – 50-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, 100-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича, 50-річчя «Руської Бесіди», 40-річчя письменницької діяльності Івана Франка. У грудні 1913 р. «Просвіта» взяла участь у події надзвичайної ваги, під час якої митрополит Андрей Шептицький передав українській громаді Львова Національний музей, який він заснував. При цьому «Просвіта» подарувала музеєві цінні пам’ятки зі свого архіву.

Від початку 1914 р. кілька місяців тривали Шевченківські урочистості з нагоди 100-річчя від дня народження Великого Кобзаря. Цікаво, що читальням та філіям «Просвіти», заснованим у 1914 р., надали ім’я Тараса Шевченка. На масову маніфестацію перетворився «Краєвий Шевченківський здвиг» українських руханкових, пожежних і стрілецьких організацій 28 червня 1914 р. у Львові на стадіоні «Сокола-Батька». Свою майстерність показали згуртовані в «Соколах», «Січах» та «Стрілецьких куренях» галицькі юнаки і дівчата.

Восьмимісячна російська окупація Галичини у 1914-1915 рр. завдала «Просвіті» значної шкоди. Москалі брутально знищили просвітянські бібліотеки, читальні, крамниці, кооперативи, репресували активних діячів. Деякі з них мусили виїхати за кордон. Навіть після російського відступу у травні 1915 р. воєнний стан перешкодив розгортанню діяльності Товариства. Воно активізувалось тільки у 1918 р., коли Україна воскресла до державної незалежності. Товариство «Просвіта» допомогло сформувати Міністерство освіти ЗУНР. Терор польської окупаційної влади у 1919-1920 рр. не оминув і «Просвіту».

Знову пожвавилось просвітянське життя лише від початку 1920 р. З метою піднести народний рух у грудні 1920 р. було проведено «Свято «Просвіти». Невдовзі відзначено 60-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, під час якого створено видавничий грошовий фонд «Учітеся, брати мої!». Для збирання матеріалів з історії визвольної боротьби Головний виділ Товариства створив окреме видавництво «Червона Калина». У п’ятиріччя смерті Івана Франка тлінні останки великого поета були перевезені на нове місце поховання. Одночасно був оголошений конкурс на проект надмогильного пам’ятника.

Про розмах організаційної праці в тодішній «Просвіті» свідчать такі дані. За п’ять повоєнних років кількість філій збільшилась до 96, а читалень «Просвіти» – до 2 тис. 934, що перевищило передвоєнну кількість. Організаційні здобутки затьмарювались великими боргами, котрі не давали просвітянам можливості розгорнути діяльність на повну силу. Згідно зі статутом від 1924 р. «Просвіта» більше не займалась економічною діяльністю, а скерувала свої зусилля тільки на освітнє питання.  Товариство працювало далі, переборюючи труднощі. У 1928-му ювілейному році «Просвіта» мала на землях окупованої Польщею Галичини 2 тис. 934 читальні і 12 тис. 508 безпосередніх членів.

Розпочатий польською владою на зламі 1920-1930 рр. брутальний наступ на українську культуру призвів до сумних наслідків. Значно зменшилося число читалень і безпосередніх членів «Просвіти». Різко збільшився в умовах тодішньої економічної кризи борг. Однак Товариство не здавалось. У 1934 р. воно вже мало 3 тис. 46 читалень і близько 500 тисяч членів. Відновлено і відкрито нові читальні. Далі виходив ілюстрований науково-популярний місячник «Життя і Знання». Фонд «Учітеся, брати мої!» видавав літературу для найширшого загалу української громадськості, новорічні календарі.

Просвітяни організовували конференції та перевишкіл бібліотекарів і керівників гуртків самоосвіти, аматорських театрів. У 1936 р. «Просвіта» налічувала 83 філії, 3 тис. 210 читалень, 1 тис. 207 домівок, 3 тис. 209 бібліотек із фондом 688 тис. 186 книжок, 2 тис. 185 театральних гуртків, 1 тис. 115 хорів, 138 оркестрів, 550 гуртків самоосвіти, 86 курсів для неписьменних, 262 гуртки просвітянської молоді. У наступні два роки справи ще покращились. Лише активних членів налічувалося близько 500 тисяч осіб. Працювали 11 комісій, зокрема просвітньо-організаційна, освітньо-виховна, видавнича, бібліотечна, господарсько-фінансова, театрально-співова, для поборювання неписьменності та інші.

Повсюдно й урочисто відзначено у 1938 р. 70-річчя заснування «Просвіти». Митрополит Андрей Шептицький освятив новий біло-золотистий прапор «Просвіти» з написом: «В силі духа – перемога народу!».

Після 1937 р. «Просвіта» переживала тяжкі часи. Польська влада закривала читальні, особливо на північно-західних землях. Промосковські сили намагалися через низові читальні пропагувати «великі перетворення» за р. Збручем, по якому тоді проходив державний кордон. Відчутно наростала загроза Другої світової війни. У таких умовах 8 червня 1939 р. у Львові відбулись останні загальні збори «Просвіти».

1939 р. р. став останнім роком існування «Просвіти» на матірних землях. Починаючи від кінця вересня 1939 р., комуно-російські окупанти знищили в центральному будинку Товариства на пл. Ринок у Львові його архів, цінні історичні документи, рукописи, друковану продукцію, інше майно. Останній голова «Просвіти» І. Брик інформував журналіста газети «Львівські вісті» у вересні 1941 р.: «Большевики поставилися відразу крайнє ворожо до «Просвіти». Вони не тільки припинили зразу її діяльність, але розграбили все майно цієї старої української установи. Кімнатне уладження, машини і т. ін. передали на устаткування большевицьким організаціям.

Ненависть до «Просвіти» була така велика, що в її будинку у Львові большевики порозтинали навіть всі електричні проводи. Велику увагу присвятили большевицькі господарі теж бібліотекам, що їх уважали джерелом контрреволюції. Проте, знаючи, яким великим довір’ям і любов’ю українського громадянства користується «Просвіта», не важилися большевики яким-небудь формально-правовим актом розв’язати це Т-во». Так само московські окупанти вчинили з осередками «Просвіти» у всіх містах і селах Західної України.

Послухаємо поважного голову далі: «З приходом німецьких військ свідомий актив відновлює стихійно діяльність низових клітин  «Просвіти» по селах. Централя відновила свою діяльність 17 липня ц. р. (1941 р.-Авт.). Перш за все треба було звернути увагу на відзискання пограбленого большевиками майна і сяк-так уладити канцелярію. Далі провід відбув цілу низку нарад з представниками німецької влади, якій теж передано відповідні матеріали на письмі, інформуючи їх дуже докладно про свою працю. Таким чином хотів провід Т-ва забезпечити розвиток просвітянської установи в цілій області, щоб окружні старости ставились до діяльності філій і читалень із прихильністю та зрозумінням.

Незважаючи на комунікаційні труднощі, Централя нав’язала контакт із краєм, покликала до життя проводи краєвих осередків і дала їм відповідні інструкції. Вся початкова праця коштувала багато зусиль та заходів, тим більше, що треба було поборювати чимало труднощів. Під цю пору централя працює над статутовою легалізацією Т-ва і його побудовою згідно з вимогами нових життєвих обставин. Тим теж і пояснюється, що Централя «Просвіти» не заговорила досі про себе голосно на сторінках часопису, а вела важку і клопітливу початкову працю. Одиноку поки що діяльність проявила «Просвіта» в Краєвому інституті народної творчості, в якому скупчується вся хорова, музична і драматична самодіяльність».

На більше в організаторів відновлення «Просвіти» не вистачило часу. Восени 1941 р. німецька окупаційна влада остаточно перебрала цивільну адміністрацію в краю. Вона заборонила реанімовані осередки «Просвіти», а решта саморозпустились через боязнь переслідувань і репресій. Не могло бути й мови про дозвіл на діяльність «Просвіти» за «других совітів» після 1944 р. Відтоді Товариство існувало лише за межами України. Його великі і славні традиції продовжувала підтримувати українська еміграція в США, Канаді, Бразилії, Арґентині, Уругваї, Парагваї, деяких інших країнах.

 Голови Товариства «Просвіта»

Перший голова – Наталь Вахнянин (1841-1908). Керував Товариством протягом 8 грудня 1868 р.-26 травня 1870 р.

Професор гімназії, член-засновник і почесний «Просвіти», композитор, засновник, голова і диригент співочих товариств «Торбан» і «Львівський Боян», засновник Товариства «Січ» у Відні, редактор і співробітник часописів «Правда» і «Письма з «Просвіти», знаменитий промовець у читальнях і на вічах, посол. За його головування «Просвіта» ставить перші кроки, знайомить усіх зі своїми завданнями, приєднує членів, нав’язує зв’язки із закордоном, починає свої популярні видання, організовує національні свята.

Другий голова – Юліян Лаврівський (1821-1873). Керував Товариством протягом 26 травня 1870 р.-5 травня 1873 р.

Суддя, посол, член Краєвого виділу і віце-маршалок Галицького сейму, член-засновник «Просвіти», основник «Руської Бесіди» і «Руського народного театру». Переконавшись, що товариства, у яких досі працював, опановані москвофільським духом, що в них нема ідеї і є виразний зародок неминучої смерті, пішов між живих – до «Просвіти». За його головування «Просвіта» йде далі наміченим шляхом, за виєднані підмоги видає перші українські шкільні підручники, стає представницею народної партії, забирає голос у справах політичних.

Третій голова – Володислав Федорович (1845-1917). Керував Товариством протягом 22 травня 1873 р.-31 травня 1877 р.

Властитель дібр Вікна на Поділлі, почесний член «Просвіти», посол, член Палати Панів у Відні. Пробував у Львові рідко і «Просвітою» мало займався, одначе високо тримав її повагу і зберігав від пониження. Для того і дарував «Просвіті» 12.000 голландських гульденів як відповідь на атаки й відмову підмоги у Галицькому сеймі.За його головування «Просвіта» розбудовує свою організацію поширеним членством і творенням філій.

Четвертий голова – Омелян Огоновський (1833-1894). Керував Товариством     протягом 31 травня 1877 р.-28 жовтня 1894 р.

Професор університету, член-засновник і почесний «Просвіти», член-засновник инших народних товариств, які зароджувалися тоді, дійсний член Наукового Товаристваім. Т. Шевченка, учений-дослідник українського письменства і мови, письменник.

За його головування «Просвіта» веде живу діяльність, видавничу й організаційну, захоплює вже творчою працею й ділянку економічну, організовує міщанство, поглиблює працю в читальнях відчитами й викладами, видає свій часопис «Письмо з «Просвіти», щасливо втручається у всі ділянки національного життя, нав’язує живі взаємини з Великою Україною і Буковиною, з гідністю відбиває переслідування адміністрації та наклепи москвофілів, здобуває велику пошану й любов у народі.

П’ятий голова – Юліян Романчук (1842-1932). Керував Товариством протягом  31січня 1896 р.-29 червня 1906 р.

Професор гімназії, член-засновник і почесний «Просвіти», засновник і дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, автор шкільних підручників, редактор «Правди» і «Батьківщини» та прегарного видання «Просвіти – «Українське письменство», політичний організатор і провідник, посол, віце-президент парламенту, голова Української Культурної Ради, довгі роки шанований сеніор народу.

За його головування «Просвіта» поглиблює й поширює освітню йекономічну працю, до якої планово застосовує і свої видання, купує для себе дім, дає спонуку до величавих національних маніфестацій, патронує своїм іменем освітнім змаганням, на Великій Україні.

Шостий голова – Євген Олесницький (1860-1917). Керував Товариством протягом  29 травня 1906 р-2 листопада 1906 р.

Адвокат, почесний член «Просвіти», організатор Стрийщини, визначний діяч економічний і політичний, посол, знаменитий промовець і журналіст. Як голова не урядував.

Сьомий голова – Петро Огоновський (1853-1917). Керував Товариством протягом  2 листопада 1906 р.-1 листопада 1910 р.

Професор гімназії, почесний член «Просвіти», дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, автор шкільних підручників. За його головування «Просвіта» покликує до життя комісії: просвітно-організаційну, видавничу та господарсько-промислову, для оживлення і поглиблення праці на тих найважливіших ділянках, організовує край і контролює працю, відновлює свій орган «Письмо з «Просвіти», відзначає сорокалітній ювілей народними здвигами і просвітно-економічним конгресом, встановлює «Свято «Просвіти» і «Дар Просвіті».

Восьмий голова – Іван Кивелюк (1866-1922). Керував Товариством протягом 1 листопада 1910 р.-1 березня 1922 р.

Суддя, посол, член Крайового виділу, містоголова Української Національної Ради у Львові, в’язень таборів Домб’я і Берестя. Ставлення до «Просвіти» найкраще передають його слова: «Я хлопський син і доля хлопа лежить мені найбільше на серці. Просвіта – це основа нашої нації. Без просвіти не будемо ані народом. І тому кожний, хто любить наш народ і каже, що хоче для нього працювати, нехай зачинає і кінчить на «Просвіті». За його головування «Просвіта» планово й енергійно веде свою широку просвітньо-економічну працю при помочі спеціальних семи відділів-департаментів і підпорядкованих їм комісій; при помочі люстраторів нав’язує живий зв’язок із філіями і перекладає на них поважну частину праці для підтримання зав’язків із читальнями; звертає увагу на змістову працю, бібліотеки й аматорські гуртки; організує систематичні виклади, курси для неграмотних, курси вищої освіти; охоплює своєю опікою окраїнні землі і земляків поза Галичиною; організує величаві національні свята, особливо Шашкевича і Шевченка. «Просвіта» переживає добу найкращого розвитку і найбільшого занепаду, спричиненого воєнними подіями.

Дев’ятий голова – Михайло Галущинський (1878-1931). Керував Товариством протягом  2 квітня 1923 р.-25 вересня 1931 р.

Професор гімназії, почесний член «Просвіти», командант УСС, член і віце-президент польського сенату, знавець шкільного й освітньо-виховного діла, добрий бесідник і популяризатор. За його головування «Просвіта» звертає найпильнішу увагу на сторінку організаційну, не тільки розбудовує далі освітні клітини – читальні і філії, але й змагає до наладнання освітньо-виховної праці на західноевропейський зразок, стараючись оперти цю працю на працівниках фахових, дбає про вивінунання читалень у бібліотеки, тому й з причин недостачі своїх видань закуповує видання чужі, залишає видавання своїх книжечок, а натомість видає фахові часописи: «Народна освіта», «Аматорський театр», «Бібліотечний порадник» і місячник «Життя і знання». З причини браку відповідної і сподіваної підтримки краю попадає в матеріяльну скруту, відбиває наступ комуністів, бореться з ворожим наставленням радикалів, уладжує освітній конгрес із нагоди 60-ліття.

Десятий голова – Іван Брик (1879-1947). Керував Товариством протягом 28 березня 1932 р.-кінця вересня 1939 р. до заборони комуно-російською владою.

Філолог, громадський і педагогічний діяч, редактор. За його головування «Просвіта» далі розбудовує організаційну сітку, привчаючи одночасно до дисципліни та сумлінного сповнення обов’язків, поглиблює змістово й методично освітню працю й щоразу більше висуває на перше місце виховну працю. Для того виховує фахових просвітніх робітників, обсаджуючи ними філії, групи читалень, а навіть поодинокі читальні, видає потрібні підручники, веде різні курси, контролює працю філій і читалень та вчить, як працювати, при помочі живого слова та окремого журналу «Просвіта», видає книжки місячні, чвертьрічні, спеціяльні та місячник «Життя і знання».

«Просвіта» на етапі державотворення

Через наростання кризових явищ у всіх галузях суспільного життя в колишньому СССР наприкінці 1980 рр. комуністична система агонізувала. Досвід «Просвіти» прислужився справі самоусвідомлення, самоідентифікації українців, реалізації національної ідеї. Апофеозом стало проголошення Акта Незалежності  24 серпня 1991 р. Становлення держави відбувалося в умовах шаленого тиску комуністичної номенклатури. 17 грудня 1988 р. у Києві створили організаційний комітет для скликання Установчої конференції Товариства української мови, який очолив поет Дмитро Павличко. Через два місяці був підготовлений статут. 11-12 лютого 1989 р. відбулась Установча конференція Товариства української мови ім. Тараса Шевченка – перший легальний форум незалежної громадської організації у Києві. Було прийнято статут і обрано керівні органи Товариства української мови імені Т. Шевченка (ТУМ). Першим головою ТУМу став Дмитро Павличко.

Від перших днів Товариство брало найактивнішу участь у всіх загальнополітичних заходах, не випускало з поля зору проблему зміцнення позицій української мови як державної, підготовку Верховною Радою Закону про мови в Україні. Розпочалась активна видавнича робота, зокрема випуск газети «Слово». У цей період чисельність організації сягала 500 тисяч осіб. 29-30 вересня 1990 р. у Києві відбулась II конференція Товариства української мови імені Т. Шевченка, що внесла зміни у статут. На альтернативній основі головою Товариства обрали народного депутата України поета Павла Мовчана. 12 жовтня 1991 р. зібралась III позачергова конференція Товариства української мови імені Т. Шевченка. ТУМ було реорганізоване у Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Т. Шевченка.

У 1993 р. відбувся IV з’їзд Всеукраїнського Товариства «Просвіта» та ювілейне засідання, присвячене 125-річчюю «Просвіти» в Україні. Головою знову обрано народного депутата України Павла Мовчана. З’їзд окреслив актуальні проблеми українського відродження і розбудови держави. Особлива увага зверталась на майбутні вибори до Верховної Ради України. Просвітяни продовжили курс на висвітлення замовчуваних раніше сторінок нашої трагічної історії, на відродження української національної культури через видавничу, лекційно-просвітницьку діяльність, визначили як пріоритетну економічну просвіту народу…Цього ж року Харківське обласне об’єднання «Просвіти» започаткувало видання щомісячної газети «Журавлик».

Активну участь взяли просвітяни і в конституційному процесі, який завершився перемогою демократичних сил, спрямованою на ухвалення 28 червня 1996 р. Конституції України та проголошення в її ст. 10 державності української мови. Великий резонанс у суспільстві викликала організована Товариством серія «круглих столів» за участю урядових структур щодо активного впровадження ст. 10 Конституції України в усі ділянки суспільного життя.

З лона Товариства української мови та «Просвіти» виокремились більшість новітніх громадських організацій і політичних партій. Однак замість продовження й розвитку великих надбань і традицій Товариства вони в переважній більшості стали боротись більше за теплі посади і депутатські мандати з метою конвертувати їх у матеріальні цінності для себе. Столичні високопосадовці практично не звертають уваги на існування «Просвіти» і згадують її лише з нагоди ювілеїв. Фактично без жодної підтримки влади в Києві і переважно мізерної на місцях, за відсутності низових структур, роль яких колись виконували читальні та інші заклади, Товариство, образно кажучи, повисло у повітрі. Його діяльність на рівні місто-район базується винятково на активності та небайдужості невеликої кількості громадських діячів, які «ще чогось хочуть».

У абсолютній більшості цю групу склали представники старшого покоління, тоді як «Просвіта» повсюди потребує оновлення і омолодження складу. Виходячи з цього, нині «все упованіє наше» пов’язане з приходом до владного керма на всіх рівнях, і передусім на найвищому, діяльних, а не декларованих носіїв національної ідеї, керівників з твердими національними поглядами й переконаннями, котрі по-справжньому вболівають за розбудову України і доводять це конкретними справами. Коли вони нарешті усвідомлять, якою великою може знову стати роль «Просвіти» у суспільному та культурно-громадському житті України, Товариство має всі шанси поступово відродитись і на етапі незалежності перетворитися на потужний інструмент національної консолідації та державотворення.

 ДРОГОБИЦЬКА “ПРОСВІТА”

Перші спроби утворити філію “Просвіти” в Дрогобичі належать педагогові, вченому, учителеві Івана Франка Іванові Верхратському. Та зробити це виявилось складною проблемою через активну діяльність москвофілів.

У 1902 р. за дозволом влади в селах узялися за створення читалень “Просвіти”. Ініціатором створення Дрогобицької філії виступив священик, поет Михайло Бачинський. Організаційні збори відбулися 6 липня 1903 р. у  міській гімнастичній залі. Їх відкрив той же о. Михайло Бачинський із села Ріпчиців, який і очолив Дрогобицьку філію “Просвіти”. Уже в рік створення філія взяла участь у ювілейному святі у Львові на честь 35-річчя композиторської діяльності Миколи Лисенка.

2 лютого 1904 р. у Дрогобичі відбулися надзвичайні загальні збори філії “Просвіти”. На них ішлося про заснування в місті селянської бурси та встановлення пам’ятника Тарасові Шевченкові. Невдовзі питання  бурси вдалося успішно вирішити. Перша каденція о. Михайла Бачинського як голови Дрогобицької філії «Просвіти» тривала до 8 грудня 1904 р. Далі посаду обійняв молодий адвокат, громадський і політичний діяч, згодом дипломат, посол до польського сейму Ярослав Олесницький (1875-1933). Для успішнішої діяльності філія налагодила зв’язки з осередком “Українського студентського союзу” та утворила окрему секцію для нагляду за міськими читальнями. Просвітяни скликали ширші збори інтелігенції, на яких обговорили просвітницько-економічну роботу в Дрогобицькому повіті. Через підготовку до виїзду Ярослава Олесницького у Львів 1 січня 1910 р. о. Михайло Бачинський повернувся до керівництва Дрогобицької “Просвіти”.

На той час Дрогобицька філія “Просвіти” об’єднувала 54 читальні у міста та повіті. У тих читальнях, від яких надійшли річні звіти (не надіслали 16), налічувалось 2 тис. 965 осіб. Бібліотечний фонд становив 6,8 тис. книжок. Працювали 12 хорів, 21 драматичний гурток, 12 крамниць. Однакдіяльності “Просвіти” намагалися перешкодити соціалісти. Наприклад, на зборах філії 2 лютого 1911 р. вони зчинили такий гармидер, що о. Михайло Бачинський мусив перервати збори. Повторно просвітяни зібралися лише 13 лютого 1911 р.

Наступного 1912 р. о. М. Бачинського не стало. Головування перебрав  лікар, активний громадський діяч, меценат, письменник Володимир Чапельський (1882-1956). Того року читальням “Просвіти” належали 34 доми, в тому числі шість читалень у Дрогобичі, а також у Бориславі, Трускавці, Стебнику, селах Бані-Котівській (нині частина м. Борислава), Болехівцях, Добрівлянах, Доброгостові, Довгому (біля Мединичів), Волощі, Гаях Нижніх, Грушові, Губичах, Волі Якубовій, Вацевичах (нині Залужани), Колпці, Медвежі, Модричах, Нагуєвичах, Опаці, Попелях, Рихтичах, Ріпчицях, Сільці, Східниці, Тустановичах, Уличному, дві – у Ясениці Сільній.

На початку Першої світової війни в 1914 р. російські війська сплюндрували, пограбували і знищили багато читалень, майна, літератури та архівів “Просвіти”, і вона майже припинила діяльність. Свою працю Товариство змогло відновити тільки в 1921 р. Головою відновленої Дрогобицької “Просвіти” став громадський, політичний і державний діяч, адвокат Антін Горбачевський. Восени 1921 р. він передав керівництво філією знову Володимирові Чапельському.

21 січня 1923 р. на чолі Дрогобицької “Просвіти” став адвокат, громадсько-політичний діяч Рудольф Скибінський. 26 травня 1923 р. він скликав “Повітову просвітянську конференцію» за участю виділу та 21 делегатів з найсвідоміших і найдіяльніших сіл повіту Дрогобицького”. Обговорювали питання про створення мандрівної бібліотеки при філії “Просвіти” в Дрогобичі, читальняних бібліотек у селах, а також про аматорські (драматичні) гуртки.

Протягом 1926-1939 рр. філію успішно очолював адвокат, визначний громадський, політичний і державний діяч, згодом Президент УНР в екзилі Степан Витвицький. На жаль, у 1930 р. польська влада посилила репресії проти “Просвіти”, плюндруючи і закриваючи читальні. Скажімо, читальню “Просвіти” в с. Опаці закрили тільки за те, що “посол др. Блажкевич відбув читальняне віче”, в с. Гаях Верхніх – що місцевий Пласт провів там свої сходини, в с. Східниці – що співали гимн “Ще не вмерла Україна”, в с. Нагуєвичах, с. Ясениці-Сільній – що група “Сельроб-Єдність” провела там свої збори, в с. Михайлевичах – що на зборах порушували питання про ставлення влади до читальні, в с. Модричах – що відбулись вистави “Батраки“ і “Криваві перли”, в с. Грушові – що “виголошення на Шевченківське свято поеми “І мертвим, і живим”…У довоєнний період “Просвіта” також боролася з комуністичним впливом, випускаючи “Бюлетень”, який роздавала кожній читальні безплатно.

Від часу заснування авторитет Дрогобицької “Просвіти” постійно зростав. Незважаючи на опір влади, створювалися нові читальні, які виконували функції осередків Товариства. Окупаційна влада час від часу закривала окремі читальні. Усе ж на Дрогобиччині в 1934 р. діяли близько 60 читалень, у яких разом нараховувалося 5 тис. 160 осіб. Канцелярія філії Товариства знаходилася на другому поверсі Народного дому (нині приміщення музично-драматичного театру ім. Юрія Дрогобича). “Просвіта” мала також можливість використовувати безплатно й велику залу, що прилягала до канцелярії. У канцелярії філії працювали її службовці – повітові організатори. Філія репрезентувала в повіті матірне Товариство “Просвіта”, виконувала доручення Централі – Головного виділу, практично проводила всю просвітницьку працю і нею керувала. Постійні контакти філії з читальнями пожвавлювали та скріплювали їх взаємну працю.

Вдалося заповнити прогалину про читальні «Просвіти» у Дрогобичі. Першою слід назвати читальню на вул. Стрийській біля церкви Спаса. Друга  типова дерев’яна хата-читальня знаходилась на вул. І. Франка. Третьою стала читальня в хаті Івана Яціва на вул. Зварицькій. Наступна читальня «Просвіти» спочатку знаходилась на вул. Горішній Брамі  в хатах кравця Івана Бориславського, Гавриляка, Григорія Слив’яка. Зібравши грошей, читальняна громада купила невеликий дім на вул. Тихій. На вул. Блонній (нині І. Котляревського) кілька років до початку Другої світової війни працювала читальня в хаті господаря, колишнього австрійського жандарма Кусого. Ще одна «мандрівна» читальня існувала на вул. Війтівській Горі. Нарешті, останньою в переліку йде читальня в хаті сім’ї Кіцилів на Млинках. У 1930 рр. тамтешня просвітянська громада побудувала собі велику дерев’яну читальню.

Перед Другою світовою війною філія «Просвіти» посилила працю у самоосвітніх гуртках. Молодь, згуртована в читальнях, старанно вивчала, особливо в осінньо-зимовий період, історію України, літературу, географію, взагалі всі українознавчі предмети. Допомагали в цьому священики, інтелігенція, студентство. Майже щомісяця філія влаштовувала “повітові анкети” для читалень, де обговорювалися плани роботи, заслуховувалися звіти, давалися нові завдання. Членами читалень могли бути українці, яким виповнилося 18 літ і яких прийняв читальняний виділ. Головами читалень звичайно обиралися священики, лише деколи – поважні селяни, або хтось із місцевої інтелігенції. При читальнях продовжували діяти бібліотеки, різні гуртки, хори, деколи оркестр тощо. Кожного року в березні просвітяни влаштовували улюблені серед людей Шевченківські вечори, що збирали повні зали.

Станом на 12 квітня 1938 р. просвітянські організації Дрогобицького повіту ділились на 12 районів, кожний з яких об’єднував від 2-х до 13-ти читалень, координував їхню роботу.

 Відроджена Дрогобицька «Просвіта»

Економічна криза другої половини 1980 рр., загальне незадоволення, міжнародний осуд, святкування 1000-ліття хрещення Руси-України спричинилися до пом’якшення тоталітарного комуністичного режиму в СССР, зародження перших паростків демократії та гласності. На хвилі позитивних змін 13 червня 1988 р. у Львові відбулися Установчі збори Товариства. А в Дрогобичі питанням відродження “Просвіти” активно займався інженер Павло Витичак (1925-1996). 15 січня 1989 р. в Народному домі ім. І. Франка відбулися збори зі створення Товариства рідної мови. Учасники обрали Витичака першим головою Товариства. Тоді до Товариства записалося 86 осіб.

У травні 1989 р. другим головою Дрогобицького Товариства української мови (ТУМ) став Ярослав Ольховий. 9 липня 1989 р. Товариство впорядкувало спільну могилу жертв комуно-російського терору 1939-1941 рр. на цвинтарі на вул. М. Грушевського, вшанувало їхню пам’ять покладанням квітів і молитвою. Наступну велику акцію «тумівці» організували 30 липня 1989 р. Вона вилилась у перший масовий, офіційно дозволений міськвиконкомом мітинг-реквієм національно-демократичних сил під синьо-жовтими прапорами на площі біля церкви Св. Трійці, присвячений пам’яті славних лицарів-запорожців. Крім місцевих промовців, виступили видатний політичний діяч і публіцист, політв’язень СССР В’ячеслав Чорновіл і співачка Марія Байко зі Львова. Після мітингу було започатковано “Співоче коло”, яке збиралося на площі Т. Шевченка.

Третя звітно-виборна конференція Дрогобицького Товариства української мови 21 травня 1990 р. обрала його наступним головою інженера Тимофія Бордуляка (1935-2017). Було затверджено проект емблеми й прапора Товариства. Товариство створило також комітет на чолі з професором Михайлом Шалатою з повернення історичних і надання нових назв вулицям і площам Дрогобича. Склад комітету затвердила сесія Дрогобицької міської ради. У результаті з карти і будинків міста зникли прізвища комуно-російських окупантів, а натомість з’явилися прізвища видатних українських письменників, митців, учених, політичних діячів.

Просвітяни вагомо поповнили й підсилили організаційний комітет зі спорудження пам’ятника Т. Шевченкові, головою якого теж став Михайло Шалата. Відкриття пам’ятника відбулося 21 вересня 1991 р. за участю представників українства зі СІІІА, Канади, Бразилії, Арґентини. Члени Товариства влаштовували літературно-мистецькі вечори, академії на честь письменників Тараса Шевченка, Маркіяна Шашкевича, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стуса священика і письменника о. Тимотея Бордуляка, композитора Миколи Лисенка, митрополита Андрея Шептицького, кардинала Йосифа Сліпого, Голови ОУН Євгена Коновальця, інших осіб. У листопаді 1990 р. проведено Фестиваль стрілецької пісні за участю всіх навчальних закладів міста й промислових підприємств.

Товариству надали в безоплатну оренду кілька кімнат у Народному домі ім. І. Франка. Започатковано видання своєї газети “Провісник”. Було створено  видавництво “Бескид”, що випустило низку цікавих книжок: перевидання першого тому збірника «Дрогобиччина – земля Івана Франка», збірки матеріалів «Московські вбивці Бандери перед судом», праці Сергія Шелухина «Україна», історико-краєзнавчого нарису Венедикта Площанського «Королівське вільне місто Дрогобич», збірник «Свято гаївок».

На зборах Товариства 31 травня 1992 р. до керівництва Дрогобицької “Просвіти” прийшов викладач Юрій С. Модрицький. У травні 1994 р. головування у Дрогобицькій “Просвіті” перейшло до Михайла Богаченка. Після нього 26 травня 1995 р. на чолі Дрогобицької “Просвіти” став професор Михайло Шалата. Товариство повернулось у попереднє приміщення в Народному домі ім. І. Франка. 15 лютого 1996 р. капелан Дрогобицької «Просвіти» о. Софрон Яциків ЧСВВ освятив офіс Товариства.

Відновився випуск часопису “Провісник”. 17 лютого 1998 р. організовано Установчу конференцію “Молодої Просвіти”. Через місяць, 11 березня 1998 р. просвітяни влаштували Шевченківський вечір у Народному домі у Львові. Відбулась низка творчих зустрічей із відомими письменниками Юрієм Мушкетиком, Романом Іваничуком, Миколою Петренком, Романом Федорівим, Іваном Драчем, Романом Лубківським, Ігорем Калинцем, Богданом Стельмахом та іншими. Здійснено поїздки просвітян, у тім числі хору “Бескид” як колективного члена “Просвіти”, до с. Угринова Старого, де народився Степан Бандера, й м. Калуша. Там бескидяни дали змістовні концерти. За сприянням “Просвіти” у 1997 р. на продовження тритомного діаспорного видання вийшов четвертий том краєзнавчого збірника “Дрогобиччина – земля Івана Франка”. У 1999 р. Дрогобицька “Просвіта” видала брошуру “Пам’ятка первинним осередкам Всеукраїнського Товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка”.

Після М. Шалати 23 травня 2001 р. новим головою став інженер Микола Садоха. Професора Михайла Шалату обрано Почесним головою Дрогобицької “Просвіти”. На цій громадській посаді М. Садоха виявився справжнім «довгожителем». З ним просвітяни прийшли до 150-річчя Всеукраїнського Товариства «Просвіта» і 115-річчя Дрогобицького міськрайонного об’єднання «Просвіти».

До знакових подій наступного періоду діяльності Дрогобицької «Просвіти» можна зарахувати принаймні дві. Перша – організування кампанії 2003-2004 рр. зі збору коштів серед людей і «одягнення» в мідне «вбрання» пам’ятника з литого каменю І. Франкові у Дрогобичі. Друга – встановлення у 2016 р. бюстів світочів українського народу Юрія Дрогобича, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка та Івана Франка у нішах головного корпусу педагогічного університету ім. І. Франка. Ініціатива та організація першого з цих заходів належала голові Дрогобицької «Просвіти» Миколі Садосі, другої – членові ради Романові Пастуху. Звісна річ, не обійшлося без допомоги інших членів ради.

Значна частина членів ради Дрогобицької «Просвіти» є вченими з науковими ступенями, людьми творчими. У доробку кожного з них – низка книжок різних років, що знайшли вдячних читачів. Скажімо, у Михайла Шалати налічується півтора десятка збірок віршів, публіцистичних, історико-літературних студій, статей, нарисів, рефератів тощо. Назвемо їх: «Юрій Дрогобич і його доба», «З Шевченком – у нове тисячоліття», «Вітусина книжка», «Рік», «Вітри відродження», «Ім’я Шашкевича», «Наша доля», «Будителі», «Трилисник любові», «Не мовчімо!..», «Світова великість поета», «Перед Покровою», «Вибране», «Ім’я Шашкевича». Окрім того, він є упорядником, редактором автором вступних статей, коментарів ще півтора десятка книг інших авторів, колективних збірників, як-от: «Шевченко в краю Франка», «Шашкевичіана. Вип. 4. «Руська трійця» і культура слов’янського світу», «Франко І. Вибрані твори у 3- томах. Т. 1. Поезії», «Гладилович А. Українці в Тунісі», «Русалка Дністровая» (два видання), «Ой нема то, як в «Бескиді», «Франко-Ключко А. Для Тебе, Тату», «Бордуляк Т. Невідомі твори», «Шашкевич М. Повне зібрання творів», «Думін О. Історія Українських Січових Стрільців».

З-під пера Ярослава Радевича-Винницького вийшли праці «Мова і нація» (6 видань), а також «Україна: від мови до нації», «Двомовність в Україні: теорія, історія, мововживання», «Етикет і культура спілкування» (3 видання), «Українська мова для шкіл з польською мовою навчання» (підручник), «Лігнвоцид», «»Неукраїнці, яким вдячна Україна», «Видатні австрійці: український ракурс», «Мовна складова національного буття. Нариси з української  лінгвонаціології».

Перелік багатьох десятків поетичних, публіцистичних, історико-краєзнавчих та інших книг Романа Пастуха доведеться обмежити лише кільканадцятьма. Це передусім тематичне продовження попередніх дрогобичезнавчих видань («Вулицями старого Дрогобича», «Рідна школа в Дрогобичі», «Історія Дрогобича в датах, подіях і фактах» (у співавт.), «Дрогобицькі вулиці» (два видання), «Дрогобич», «Дрогобицький некрополь», «Сказання про місто»): «Дрогобич давній і сучасний», «Дрогобич у прізвищах, датах, подіях, фактах»): «Дрогобич слави і краси», «Дрогобич неповторний», двотомна енциклопедична «Дрогобиччина: свідки епох» (у співаторстві з Петром Сов’яком та Ігорем Шимком), «Монументальна Дрогобиччина», енциклопедична «Стрийщина крізь віки», «Монументальна Стрийщина», «Титан і лакеї», «Самбірщина у назвах», «Родинний архів Степана Бандери», «Бунт правих», «Франкова доля», «Франко здалека і зблизька», «Велет із Нагуєвич», «Великі і відомі. Сто історичних образків», «Натхненний небом», «Маківка нашої слави», «Лицарі нашої волі», «Мово моя солов’їна», «Чудернацький ліс» (вірші для дітей), збірки гумору «Типи, типки і антипки», «То капець!»…

Має свої книги Омелян Вишневський: «Українська освіта на шляху реформ», «Оновлення української освіти», «Причинки до реформування української освіти», «Українська педагогіка на старті реформ», «На роздоріжжях минулого» (три видання).  Науковий і творчий доробок Степана Якима включає підручник «Правознавство» для студентів коледжів та учнів шкіл, навчальний посібник з правознавства для студентів-заочників коледжів, збірки віршів «Ми лиш в гостях на цій землі», «Момент істини», «Гуморески», «Вибране». Завдяки викладачеві музичного коледжу ім. В. Барвінського, музикознавцеві, культурно-громадському діячеві, авторові численних публікацій з музикознавства Володимирові Грабовському створена Дрогобицька організація Національної спілки композиторів України, яку він і очолив. Свій книжковий ужинок просвітянин відкрив збіркою статей, нарисів, есеїв «Сумління інтеліґента».

Нині Дрогобицька “Просвіта” продовжує у нових умовах традиції попередників: знайомить сучасників із правдивою історією Галичини й України, нашої Церкви, визвольних змагань, відроджує національні й релігійні традиції, виховує у молоді патріотизм на прикладах життя і діяльності героїв, подвижників української справи. Задля досягнення спільної мети з “Просвітою” у Дрогобичі співпрацюють Товариства “Україна-Світ”, Союз українок, «Рідна школа», інші патріотичні громадські організації. Розвивається праця в різних напрямках. Встановлюються зв’язки з українцями за межами України, сусідніми просвітянськими Товариствами –  Стрия, Самбора, Ходорова, Калуша, Коломиї, Отинії, видавнича, історико-краєзнавча, бібліотечна, культурна, екскурсійна, організаційно-масова та інша діяльність.

Своє 150-річчя Дрогобицька “Просвіта” зустріла з добрими намірами активно продовжувати і вдосконалювати просвітянську роботу на громадських засадах, усіляко сприяти розбудові незалежної Української держави, примножувати ряди просвітян – свідомих українських патріотів.

Роман Пастух