Дрогобиччина у скорботі: жовтень/листопад 1933 року мовою джерел
«Як страшно оре історичний плуг…», – напевно тільки Ліні Костенко під силу підібрати потрібні слова, для того щоб вмить окреслити думку про біль мільйонів українців, і водночас співчуття усіх солідарних із їхньою трагедією «1932–1933» в «процвітаючому СРСР».
Свою солідарність у листопаді 1933 р. з усією серйозністю висловила українська громада Дрогобича, яка на рівні парафіяльних братств, духовенства ЧСВВ, парохів, дорослих та молодіжних громадських і політичних організацій зуміли утворити не тільки власний Комітет рятунку земляків, але й на рівні «Галицької Каліфорнії» зібрати потужне народне віче для популяризації серед інших народів, отого так потрібного тоді – «Ми – є!» і «Ми – протестуємо!». Саме таке гасло домінувало у день жалоби і протесту в Дрогобич у жовтні 1933 р.
15 жовтня 1933 р. Український Громадський Комітет Порятунку України у Львові закликав «все українське Громадянство до масової участи в торжественних Богослуженнях, що відправляться по всіх церквах і до загального посту в дні 29. жовтня». В цей час головою був Василь Мудрий, а секретарем – д-р Іван Ґижа. Згодом було опубліковано розширений документ для організації загальнонаціональних віч, який отримав форму спеціального «Комунікату»:
«Комунікат Українського Громадського Комітету рятунку України”:
1. “Український Громадський Комітет рятунку України у Львові подає до відома всього українського громадянства поза межами Совітського Союзу, що день 29. жовтня 1933 р. призначив днем національної жалоби і протесту з приводу голоду та інших жахливих подій на українських землях у Совітському Союзі.
2. Того дня в усіх церквах на українських землях у Польщі відбудуться за дозволом і згодою церковної влади Богослуження в наміренні українського народу, що проживає під комуністичною диктатурою, а крім того панахиди за померших наслідком політичного більшовицького гнету і голоду. В часі Богослужень будуть виголошені відповідні проповіді про лихоліття українців у Совітському Союзі.
3. Того самого дня після Богослуження мають відбутися сходини чи збори в усіх наших громадських установах по містах і селах, на яких будуть виголошені реферати і відчити про положення на Радянській Україні.
4. По більших містах, у яких досі ще не було протестаційних зборів ні віч, мають відбутися того дня прилюдні збори або віча, на яких треба всесторонньо обговорити комуністичну політику винищування українського народу.
5. На всіх зборах і вічах, як по містах, так і по селах треба ухвалювати резолюції з протестом проти більшовицького насильства та руйнування нашого народу.
6. Повітові комітети рятунку України, а де їх нема, то інші українські громадські установи спільними силами і заходами подбають про те, щоби день національної жалоби як по містах так і по селах випав якнайкраще.
7. День національної жалоби 29. жовтня має українське громадянство провести в пості, а по церквах, на зборах, на сходинах і на вічах складати добровільні датки на орґанізацію акції допомоги. Зібрані датки треба висилати до Земельного Банку Гіпотечного у Львові, вул. Словацького ч. 14 з допискою: Комітет рятунку України.
8. Після відбуття дня національної жалоби всі Повітові Комітети рятунку України, а де їх немає, то інші громадські установи, зберуть докладні дані про хід дня жалоби і вишлють їх до Українського Громадського Комітету рятунку України у Львові (вул. Підвалля ч. 7. III. пов.)».
(“Діло”, 28 жовтня 1933 р.).
Вранці 22 жовтня 1933 р. дрогобицький адвокат Степан Витвицький надіслав два звернення до Львівського Комітету Рятунку України та УНДО з проханням делегувати в Дрогобич своїх представників, які б взяли участь у масовому віче присвяченому протесту щодо голоду на Великій Україні.
24 жовтня 1933 р. від Комітету порятунку у Львові що по вул. Підвалля, Ч.7, до канцелярії дрогобицького адвоката Степана Витвицького надійшло термінове машинописне повідомлення про неможливість делегування представника комітету до Дрогобича на спеціальне віче, оскільки усі посли делеговані в інші регіони. Також секретар Комітету зазначив, що в Дрогобичі на той час було достатньо сил для організації подібного дійства, що вочевидь засвідчує потребу делегатів у інших, менш населених регіонах. Цього ж дня до дрогобицького повітового Комітету порятунку надійшло окреме звернення від головного секретаря УНДО, в якому було зазначено про неможливість делегування референта УНДО в Дрогобич на відзначення жалоби 29 жовтня 1933 р. Причина була тією ж що й у попередній телеграмі.
Серйозну підтримку в плані організації протесту здійснювала УГКЦ. 26 жовтня 1933 р. Митрополит Андрей Шептицький, разом із іншими представниками греко-католицької ієрархії (єпископ станиславівський – Григорій Хомишин, єпископ перемиський, самбірський і сяноцький – Йосафат Коциловський, єпископ тит. данійський, помічник перемиський – Григорій Лакота, єпископ ададейський, помічник станиславівський – Іван Лятишевський та єпископ кадоенський, помічник львівський – Іван Бучко) підписалися під “Пастирським листом в справі допомоги Великій Україні». Серед іншого у звернені зазначалося:
«Протестуючи недавно проти злочинів большевицької влади на Придніпрянській Україні, а передусім проти злочинів поповнених на сільському населенню – Ми спільним письмом заохочували Вас до посту, жалоби, молитви, до добрих діл для випрошення з неба Божого милосердя для страждучих і умираючих з голоду наших братів.
Ціле українське громадянство нашого краю послухало Нашого зазиву і Комітет Ратунку України установив по порозумінню з Нами на 29 жовтня – день національної жалоби і протесту, звертаючися до духовенства з проханням торжественних Богослужень і відповідних проповідей на цей день…». Розуміючи безсилість українців «Другої Речі Посполитої» владика Андрей писав: «Йде про ратування нашого народу, мусимо бути злучені любов’ю до того народу Христовою любовю в одно. Ця любов розтягається далеко поза границі Нашої Церковної Провінції й обнимає всіх Українців і поза ними всіх терплячих, кривджених і вбогих. Вона обнимає і всіх незєдинених наших братів, що не мають великого щастя належати до вселюдної Церкви, до того Христом установленого, а по цілому світі розсіяного всесвітнього брацтва любови. Наша любов звертається з особлившим співчуттям і глибоким болем до тих, що там за кордонами терплять невиносимі муки і вмирають з голоду. На вид того, що там діється, дрож грози і співчуття переходить майже ціле людство. Але те загальне співчуття не ратує голодуючих. Людська поміч при найліпшій волі мало може супроти страшної руїни. Ми [є] .майже безсильними свідками нечуваних і небувалих подій…».
(див. у: “Нова зоря”, 26 жовтня 1933 р.).
28 жовтня 1933 р. (з вівторка на середу) у Дрогобичі відбулося «Свято національної жалоби», яке розпочалося із організації літургії та панахиди у соборі Пресвятої Тройці. Тієї ночі о. Северин Бараник доручив духовенству провести подібні літургії по всіх парафіях. У головному Соборі дрогобичан блаженний особисто освятив Святі Тайни і розпочав нічні богомоління (з 28 на 29 жовтня). Цілу ніч через Собор Пресвятої Тройці проходили сотні віруючих із свічками у руках, від чого «храм немов тонув від світла» Божої Благодаті.
29 жовтня, о 10:00 год ранку у переповненому мирянами храмі ігумен ЧСВВ о. Северин Бараник відправив Торжественну Службу Божу. Окрему проповідь виголосив о. Нищий, який серед іншого зазначив, про долю мучеництва для українського народу та її значення, як Божого знаку для консолідації. Після літургії біля Собору відбулося масштабне віче громадян з Дрогобицького повіту на котрому виступав адвокат Степан Витвицький. Серед іншого він покликався на книгу-пам’ятку В. Мудрого «Лихоліття України» у якій розсекречувалися руйнівна політика більшовиків проти українського народу. Також С. Витвицький розповів про реалії життя українців в УРСР, про ставлення до них радянської влади і власне голод спричинений «заготівлею» хліба (див. у: Діло, Ч.305 (13.504), с. 4).
Подібне віче відбулося у Бориславі того ж 29 жовтня 1933 р. Так, 28 жовтня відбулася велика вечірня, після котрої було організовано суплікацію Св. Тайн. При цьому головний храм Борислава був вщент переповнений мирянами. Люди масово сповідалися та пліч-опліч молилися перед найсвятішими Тайнами. Утренню літургію служив о. І. Ліщинський о 10:00 год. По завершенні літургії парох виголосив пастирське звернення Митрополита Андрея, а також власну позицію з приводу трагедії. Найбільш зворушливою була хвилина, коли наприкінці літургії миряни усією громадою «…склали торжественну обітницю вірно служити Христові-Царевві, Св. Церкві, нашому обрядові й українському народу». Віче закінчилося спільним виконанням «Боже Великий Єдиний, Нам Україну Храни….» та панахидою за упокій жертв голоду на Великій Україні. По закінченню громада організувала збір коштів для голодуючих. Після обіду подібна літургія, панахида та віче відбулися в церкві на Мражниці.
Власну літургію та віче 29 жовтня 1933 р. організувала греко-католицька громада Трускавця. О 10:00 год ранку у трускавецькому храмі розпочалася літургія, за тим панахида і віче. Під час Служби Божої співав місцевий хор. На віче зібралося близько 200 громадян, які заслухали виступ Осипа Біласа про лихоліття на Великій Україні та прийняли ухвалу про протест. Трускавчани вирішили продовжити протест на цілий день організувавши масове і демонстративне голодування.
Власний протест організували також українці Стебника, які так само усією громадою зібралися на спільну панахиду. Було зібрано 30 зл. При цьому на підтримку голодуючих було підписано протестні резолюції. Члени товариства «рідна Школа» і «Союзу Українок» організували власні віча та ухвалили окремі резолюції та збори коштів.
До слова у Львівському воєводстві Дрогобич обійняв одне із перших місць по кількості організації загальнонаціональних віч-скорботи і жалоб, які збиралися 5-ть разів. Думаю варто відновити традицію вшанування жертв Голодомору саме 28 жовтня, як день першої жалобної солідарності дрогобичан із братами українцями на території колишнього УРСР. Буквально кілька фактів наведених вище, властиво, і є тим історичним досвідом мучеництва, нехай гірким, але вкрай показовим для консолідації українців, тоді і сьогодні. Подібний досвід пройшов через Революцію Гідності на Майдані, а тепер приходить і в довгих листопадових годинах неоголошеної війни і боротьбі за власне Дерево Волі українського народу.
p.s. «логічний»: За що ми платимо ці безхмарні пенсії з держфондів колишнім працівникам КГБ і вербованим «бесідникам з верхами» періоду 60-х – 80-х рр. ХХ ст.? Невже їх пенсії так важко віддати нащадкам тих хто вижив у 1933-му? Принаймні, як це було зроблено в Литві чи Польщі. Якщо хочете, то саме звідси цілком знайдуться необхідні «декомунізовані» кошти для видання розсекречених документів, їх популяризацію та, врешті, усталену програму виховання в молоді історичної пам’яті про Голодомор…
Богдан ЛАЗОРАК кандидат історичних наук ДДПУ ім. І.Франка, Музей «Дрогобиччина»
