Богдан Риб’як: «У футболі я себе не реалізував, але життя склалось успішно!»
9 липня 2023 року на штучному полі ДЮСШ імені І. Боберського відбулося свято футболу. Воно включало нагородження команд, які вибороли призові місця у Регіональній Дитячо-юнацькій футбольній лізі Львівщини, та презентацію статистичного довідника про участь МФК «Галичина» в аматорських турнірах. У межах популяризації футболу й продовжуючи плекати історію улюбленого виду спорту багатьох дрогобичан, автор довідника Тарас Вінцковський записав інтерв’ю із легендарним півзахисником місцевих «Торпедо», «Хіміка» і «Авангарду» Богданом Риб’яком, розмова з яким була записана ще 12 серпня 2020 року.
Пане, Богдане, Ви народилися у Комсомольську-на-Амурі? Чому саме там?
Родина по маминій лінії походила з Жовкви, а тато народився у Нагуєвичах. Маму з багатьма родичами комуністичний режим депортував на Далекий Схід, де й згодом познайомилися мої батьки. Якщо бути зовсім точним, то я народився (28 листопада 1956 р. – Т. В.) у селі під Комсомольськом-на-Амурі.
До якого часу родина мешкала на Далекому Сході? Коли ви переїхали до Дрогобича?
Після смерті Й. Сталіна репресованим родинам дозволили повернутися на батьківщину і у 1958 р. батьки знову опинилися на Галичині. Ми оселилися у Дрогобичі, мешкали на вулиці Спортивній. Відповідно звідти ходив до СШ №2.
Мабуть тоді й познайомилися з футболом?
Так, цією грою захоплювався з дитячих років, оскільки сусідські хлопчаки не мали великої альтернативи у розвагах. Тому багато часу проводили на головному міському стадіоні та поблизу нього. Одним з моїх дитячих друзів-«футболістів» був відомий у майбутньому захисник дрогобицьких «Хіміка» та «Авангарда» І. Пилипів. Добре пам’ятаю матчі головної команди міста – «Нафтовика». Особливо сезон 1965 р., який виявився найуспішнішим в історії колективу. Закарбувався матч проти львівського СКА (відбувся 15 червня 1965 р., «Нафтовик» переміг з рахунком 5:3 – Т. В.). Варто також сказати, що місцеві хлопці не мали проблем з м’ячами, адже під час тренувань команд, що приїжджали на ігри до Дрогобича, вони нерідко забивали шкіряну сферу далеко за ворота. А ми згодом знаходили їх у неймовірних місцях, адже знали, що м’яч не міг безслідно зникнути.
У свій час в ЗМІ було зазначено, що Ви були вихованцем тренерів Максимових. Хто поряд з Вами опановував ази футбольної майстерності?
Насправді моїм дитячим тренером був Ю. Касьяненко (з травня 1965 р. працював одним з тренерів «Нафтовика» – Т. В. ), якого вважаю сильнішим дитячим тренером за інших дрогобицьких фахівців того часу. У середині 1960-х років, найімовірніше з 1967 р., я почав відвідувати заняття з футболу в групі підготовки «Нафтовика», а одним з моїх партнерів був майбутній гравець одеського «Чорноморця» і луцького «Торпедо»/«Волині» Ю. Самошкін.
Позаяк футбол у ті часи користувався великою популярністю з-поміж дрогобичан, то очевидно юні футболісти мали своїх кумирів?
З когорти дрогобицьких футболістів я симпатизував О. Філяєву та Б. Міщихіну, хоча назвати їх своїми кумирами не можу. А найбільше імпонував славетний Пелє, за діями якого спостерігав особливо прискіпливо. Зрештою я не був у цьому плані оригінальним.
А далі юний талант з Дрогобича опинився у Львові. Як стався цей перехід?
Історія мого переїзду до Львівського спортивного інтернату була не зовсім типовою для того часу. До початку 1970-х років школа-інтернат спортивного профілю для юних футболістів існувала лише у Києві. 1 вересня 1972 р. аналогічні заклади відчинили свої двері у Харкові, Луганську та Львові. Відтак приблизно у серпні 1972 р. юнаки з цілого регіону з’їхалися до головного міста Галичини з метою скласти тести і спробувати свої сили у спортивному інтернаті. З Дрогобича поїхала майже уся ДЮСШ, окрім … Б. Риб’яка.
Не хотілося стати футболістом?
Ні, справа у тому, що батьки не бачили мене, 15-річного хлопця, за межами рідної домівки. Але восени 1972 р. тренерський склад львівського закладу (В. Борейко, Я. Дмитрасевич і Ф. Бушанський) продовжили пошук здібних юнаків. Вочевидь їх не влаштовував рівень підготовки частини гравців з першого набору. Якраз у листопаді в Золочеві проходив фінальний етап чемпіонату Львівщини серед ДЮСШ, куди приїхала й дрогобицька команда. Хоча за підсумками турніру Дрогобич не став чемпіоном, мене запримітив Я. Дмитрасевич і запросив до інтернату. Єдиного з усіх учасників змагань.
Тепер шлях до Львова стелився м’якою доріжкою!
Начебто так, але не зовсім, адже залишалася вагома перепона – небажання батьків, передусім мами, відпускати сина далеко від себе. Щоб позитивно вирішити ситуацію, що склалася, Я. Дмитрасевич зв’язався телефоном з татом й зумів переконати його в моїх футбольних перспективах. Батько потайки від матері зібрав необхідний одяг і ми зранку удвох вирушили до Львова.
Якими були перші враження від нових партнерів по інтернату?
Там вже навчався мій знайомий Ю. Самошкін. А основний склад команди досить швидко набув стабільного вигляду: львів’янин Олексій Швойницький (воротар), стриянин В’ячеслав Сафонов (правий захисник), Петро Галушка з Чайкович та Йосип Іванич з Хуста (центральні захисники), ще один виходець з Чайкович Дмитро Тимкович (лівий захисник). Середню лінію сформували Богдан Білецький з села Вовчинець під Івано-Франківськом, Богдан Риб’як (центр півзахисту) та стриянин Юрій Смердов (лівий півзахисник). Нападниками були – третій стриянин Володимир Юрків (справа), виноградівець Василь Дудаш (центр) та львів’янин Володимир Устінов. Також у команді були С. Мішин (Миколаїв), Ю. Мінько (Самбірщина), Ю. Дорогі (Закарпаття), О. Антонов (Івано-Франківщина), львів’яни І. Непалов, Б. Журавський та інші. А тренувальним процесом керував В. Борейко, якого вважаю дуже сильним фахівцем, котрий власне й навчив мене грати у футбол на пристойному рівні.
Про перспективи цієї команди може свідчити той факт, що незабаром низку гравців з юнацького складу «Карпат» (О. Швойницький, Б. Риб’як, П. Галушка, Ю. Смердов) запросили до юнацької збірної УРСР.
Так, у нас підібрався сильний колектив, а вагому роль зіграв чемпіонат СРСР серед команд підготовки відповідної вікової категорії.
Розкажете про нього детальніше?
Орієнтовно навесні 1973 р. львів’яни успішно пройшли півфінальний турнір, що проходив у місті Муромі Володимирської області РРФСР, де одним із наших суперників стало московське «Торпедо». А у червні того ж року нас очікували фінальні змагання. Вони проводилися у Ткебулі в Грузинській РСР. Нашим першим суперником стало київське «Динамо» з В. Лозинським на позиції форварда. Напередодні матчу мене запросив на бесіду В. Борейко, який сказав, що кияни є старшими на рік (1955 р. н.), з відомими іменами, відтак фаворитами. Але ми, попри все, повинні виграти. Моє завдання на полі було визначено таким чином: «Спробуй спочатку «прощупати» оборонні редути суперника пасами вліво – вправо. Побачиш де «тонко» і тоді завантажуй цю зону». Втім втілити у життя задумане вдалося не відразу, бо на початках ініціатива належала «динамівцям». Але незабаром львів’яни виправили ситуацію. Мені вдалося в один дотик вивести В. Устінова на ударну позицію – 1:0! Той поєдинок ми виграли з рахунком 2:0 (за даними львівського календаря-довідника «Футбол-75» перший м’яч забив В. Юрків, а другий гол на рахунку Б. Риб’яка – Т. В.), а потім несподівано програли іркутському «Аерофлоту» (0:3 – Т. В.), до якого не поставилися з належною увагою. Зрештою ми вибороли друге місце.
Хтось із відомих у майбутньому гравців брав участь у юнацькому турнірі 1973 р.?
Треба зауважити, що господарі виставили відразу три команди – тбіліські «Динамо», ФШМ та ДЮСШ. Так ось у грузинських колективах вже тоді виділялися О. Чівадзе та Д. Муджирі. Останній грав на лівому фланзі, а майбутній капітан збірної СРСР демонстрував напрочуд грамотну гру. У третьому турі львів’яни програли майбутньому переможцю ДЮСШ з рахунком 0:2. Далі переграли минулорічного чемпіона ФШМ – 1:0 (Дудаш) і «Динамо» – 1:0 (Устінов). Останній отримав приз найкращого нападника змагань.
Отже після «срібного» успіху Б. Риб’яка з партнерами запросили до юнацької збірної УРСР?
Звісно! Відразу шестеро футболістів з нашого складу (Б. Риб’як, П. Галушка, Б. Білецький, В. Устінов, О. Швойницький, Ю. Смердов – Т. В.) отримали запрошення до збірної, яка під егідою київського «Динамо» відправилася на міжнародний турнір до Франції. В змаганнях взяли участь команди Труа (господарі), Нанта, Нансі, «Шальке-04», «Бенфіка» та інші. Здолавши у півфіналі італійський «Мілан», ми вийшли до фіналу, де на нас очікував бразильський «Ботафого». Вони зупинили нас на шляху до трофею. До слова, мій виїзд за кордон міг і не відбутися, бо відповідні структури довго не затверджували документи через минуле родини, пов’язане з репресіями.
Такий злет для молодого центрального півзахисника обіцяв чималі кар’єрні перспективи?
Я мріяв грати за «Карпати» й у 1974 р., закінчивши спортивний інтернат, отримав запрошення від тренерського штабу львівського колективу. Разом зі мною у дубль відправилося ще п’ятеро моїх партнерів. Ми тренувалися під керівництвом А. Полосіна і я жодної миті не сумнівався, що моя поява в основній команді «біло-зелених» це лише питання часу. Хотілося спробувати свої сили поряд з іншими земляками – Л. Броварським та О. Савкою.
Чим ще запам’ятався перехід до дорослого футболу?
Насамперед тим, що восени 1974 р. я став студентом Львівського торгівельно-економічного інституту, де футбольною командою опікувався відомий арбітр С. Чекас. Ми брали участь у студентських Спартакіадах. Одна з них, приблизно у травні – червні 1975 р., проходила у Кривому Розі. Моя гра впала в око тренеру місцевого «Кривбасу» О. Гулевському і він наполегливо рекомендував мені перейти до їхнього колективу. Обіцяв владнати питання з навчанням та квартирою. Але я категорично відмовився, бо як говорив раніше, бачив себе у футболці «Карпат». Не менш вагомим аргументом залишитися у Львові стали стосунки з дівчиною, яка згодом стала дружиною. До основного складу «Карпат» у 1975 р. з дубля перевели п’ятьох партнерів дрогобичанина – О. Швойницького, П. Галушку, Ю. Смердова, В. Устинова, В. Дудаша.
Але пробитися до основного складу «Карпат» не вдалося і Ви повернулися до Дрогобича, де якраз відновили команду «Торпедо». Кому належала ініціатива переходу до колективу обласного рівня?
Отримав запрошення від знаного у місті фахівця Й. Міраї, який формував команду для участі в чемпіонаті області. Змушений визнати, що перші враження і від тренувального процесу, і від підбору гравців були песимістичними. Дехто з гравців навіть не міг якісно працювати з м’ячем. Тому я проявив ініціативу й переконав стати «торпедівцями» своїх знайомих – Є. Козара, В. Сороку, К. Антоненка, І. Ряшка, В. Спориняка – котрі й сформували кістяк команди.
Власне саме Ви відразу стали одним з лідерів півзахисту і капітаном команди.
Щодо свого капітанства не пригадаю, вочевидь свою роль зіграв вищенаведений чинник. А партнерами по середній ланці стали І. Ряшко (зліва), К. Антоненко (центр) та В. Берездецький (справа). У нападі діяли Є. Козар та В. Трусевич. В. Сорока і В. Спориняк цементували оборонні редути. Хороші перспективи мав юний Ю. Міраї.
Чим запам’ятався сезон 1978 р.? Адже команда взяла друге місце в області (без участі львівських колективів) і дійшла до фіналу розіграшу кубка Львівщини.
Дійсно, ми успішно зіграли того року, поступившись в обласних змаганнях лише червоноградському «Шахтарю», який далі виборював титул абсолютного чемпіона Львівщини. Я зіграв у переважній більшості матчів. А ось протиборство з львівським «Соколом» у фіналі розіграшу кубка в пам’яті не залишилося.
У рідному місті Б. Риб’як надовго не залишився, перейшовши до вінницької «Ниви», за яку в 1979 р. зіграв у дев’яти матчах. Яким чином Ви опинилися на Поділлі?
Справа у тому, що настала пора відслужити у війську. Мені виповнювалося 22 роки і у листопаді 1978 р. мене мобілізували до ЗС СРСР. Опинився я в спортивній роті. Приблизно у середині 1979 р. став гравцем вінницької «Ниви», де тренером працював В. Жилін.
У дрогобицькій пресі можна відшукати інформацію, що Ви готувалися до сезону 1980 р. у складі дрогобицького «Хіміка». А в інших джерелах повідомляється, що зіграли за «Ниву» у 1980 р. 4 зустрічі. А партнерами у подільському колективі були, наприклад, В. Рац і дрогобичанин О. Козар. Що з цього є правдою?
Насправді я залишався у «Ниві» до середини 1980 р., після чого повернувся до Дрогобича і розпочав виступи за місцевий «Хімік». Наші футбольні шляхи з майбутньою зіркою радянського футболу розійшлися, а ось з О. Козарем, молодшим братом Євгена, з яким разом грали у «Торпедо», дійсно пощастило перетнутися у Вінниці.
Отже Ви знову в Дрогобичі. У 1980-1981 рр. «Хімік» був дворазовим чемпіоном області й одним з лідерів аматорського футболу УРСР.
На відміну від «Торпедо» початку 1978 р., «Хімік» справляв зовсім інше враження. Команда успішно зіграла у чемпіонаті УРСР серед кфк у 1979 р., здобувши третє місце. Є. Камінський чудово розумів, що потрібно для формування конкурентоздатної команди у Дрогобичі. Це не лише підбір кваліфікованих футболістів, але й створення для них відповідних умов. На мою думку, він більше відповідав англійській традиції у визначенні керівника команди – менеджер. Загалом «Хімік» зразка 1980 р. був потужним колективом. А її основу складали такі гравці – М. Луців, П. Галушка, В. Спориняк, Я. Коник, Я. Дурибаба, В. Берездецький, Б. Риб’як, В. Кучмій, Ю. Міраї, О. Борщенко, Р. Гірник.
Чемпіонат УРСР серед аматорів 1980 р. «Хімік» розпочав з домашньої поразки проти головного конкурента – хоростківської «Зорі» (1:2). Потім дрогобичани взяли реванш з аналогічним результатом. А однією з вирішальних стала передостання гра групового етапу проти київського «Сходу». У столиці УРСР сильнішими виявилися «хіміки» – 3:0. Голи на свій рахунок записали Р. Гірник та О. Борщенко (двічі). Зв’язка О. Борщенко – Р. Гірник, а також Ю. Міраї, того року найчастіше засмучувала суперників забитими м’ячами. Якою була взаємодія з ними інших гравців?
Згадана пара нападників дійсно виглядала пречудово, особливо потужно діяв О. Борщенко, який багато забивав, а ще більше мав нагод для голів. З такими партнерами було дуже легко знаходити спільну мову. Але найкомфортніше я себе почував з колегою по центру півзахисту В. Кучмієм.
У фінальній частині чемпіонату УРСР 1980 р. «Хімік» стартував вкрай невдало – дві поразки з ідентичним рахунком 0:3 від «Енергії» (Нова Каховка) та «Ниви» (Підгайці). Що трапилося у цих матчах? Чи суперник дійсно був настільки сильнішим? Зрештою «хіміки» здобули лише одну перемогу, а 4 рази йшли з поля з поразками.
З моєї проекції на минуле п’яте місце «Хіміка» стало результатом того, що ми не займалися закулісними інтригами. А за рівнем гри саме «Хімік» та «Нива» (Підгайці) були найсильнішими колективами турніру.
На обласній арені в 1980 р. головним конкурентом дрогобичан була керницька «Зоря». У передостанньому турі суперники зустрілися у Дрогобичі. Чи пам’ятаєте той матч? У підсумку «Хімік» випередив «Зорю» на 3 очка.
Сам поєдинок не пригадаю, але добре пам’ятаю, що за сільську команду виступала частина колишніх футболістів львівських «Карпат», а також майбутній олімпійський чемпіон, чемпіон і володар кубка СРСР у складі «Дніпра» В. Тищенко, який народився у Городку.
Наступного року «Хімік» вдруге став чемпіоном Львівщини. Яким видавалися перспективи того сезону навесні 1981 р.? Адже перше коло дрогобичани завершили з великим відривом від конкурентів – самбірського «Спартака» і керницької «Зорі».
Завдання стояли ті ж самі, що й у 1980 р. – виграти обласний чемпіонат і успішно зіграти в чемпіонаті УРСР серед кфк.
До команди прийшли 17-річні С. Райко та І. Гіщак. Яке враження вони справляли?
Юні й талановиті новачки мали хороший рівень підготовки. Особливо виділявся С. Райко. Вже тоді неозброєним оком був помітний потенціал серйозного футболіста.
Вийти до фінальної частини чемпіонату УРСР серед кфк 1981 р. дрогобичанам не вдалося. «Хімік» на 7 очок поступився «Зорі» (Хоростків). Чи дійсно «Зоря» була явно сильнішою?
У розпал сезону ситуація у команді погіршилася. Як кажуть у таких випадках – колектив посипався. Тому про досягнення серйозних вершин того року вже мова не йшла. Приблизно на рубежі літа – осені 1981 р. звільнили Є. Камінського. Я почав виконувати обов’язки тренера. Зрештою внутрішні проблеми не завадили нам зайняти друге місце в групі чемпіонату УРСР і вдруге поспіль вибороти обласне «золото».
Пане Богдане, у дрогобицькій пресі йшлося про те, що однією з причин відносно невдалого сезону 1981 р., себто втрата шансу на вихід до другої ліги, стало порушення спортивного режиму з боку низки футболістів. Як оцінюєте таке твердження?
Це не зовсім відповідає дійсності, адже головною причиною деякого спаду результатів стали фінансові труднощі.
Сезон 1981 р. став останнім в одностроях «Хіміка». Далі Ви опинилися на Тернопільщині, ставши у 1982 р. чемпіоном УРСР серед кфк у складі бережанської «Ниви». Але вже у 1983-1985 рр. Б. Риб’як грав за долинський «Нафтовик». Чому у Бережанах затрималися лише на сезон?
До Бережан я прийшов, бо там зібралася ціла дрогобицька «колонія» на чолі з Є. Камінським. Власне він хотів бачити мене у команді. А не затримався надовго, бо у Долині мені запропонували кращі фінансові умови. Зокрема вирішилося питання з автомобілем. Власне якраз долинський «Нафтовик» був вельми перспективним колективом, де організація справи була поставлена на належному рівні. Мабуть «Хімік» та «Нафтовик» я б поставив на один рівень за якістю гри.
Після завершення долинського етапу життя відбулося чергове повернення до Дрогобича. Які були мотиви переходу з успішного «Нафтовика» до «Авангарда», який не претендував на найвищі місця в аматорському футболі УРСР?
Після трьох зовсім непоганих сезонів у Долині я прийняв для себе рішення про завершення кар’єри футболіста. Планував розпочати роботу у торгівлі, себто за спеціальністю, отриманою в інституті. Але мій колишній партнер по «Хіміку» і тодішній тренер «Авангарда» Я. Дурибаба попросив допомогти команді, котра невдало стартувала у чемпіонаті Львівщини 1986 р.
Наскільки можна зрозуміти зі статистики Ви з’явилися у команді не зі старту сезону, а орієнтовно на початку червня 1986 р.? Одночасно в «Авангард» прийшли С. Райко, Б. Пирч, В. Спориняк, М. Луців.
Достеменно не пригадую, але мабуть так.
Слід сказати, що потужне підсилення дрогобицького колективу дало свої плоди, адже у 1986 р. «Авангард» виборов друге місце обласного чемпіонату в командному заліку. З іншого боку, у міжсезонні 1986-1987 рр. колектив залишило троє лідерів – С. Райко, В. Спориняк, М. Луців. А також перспективний З. Павлишак. Натомість повернувся з війська Ю. Широков. Які завдання ставили перед «Авангардом» на старті обласного чемпіонату 1987 р.? Адже у перших семи турах дрогобичани здобули 7 перемог!
Наскільки пам’ятаю, то особливих завдань ніхто не ставив. Команда не мала належної матеріальної бази для досягнення вершин. Ми просто намагалися віддаватися у кожній грі й пробувати здобувати перемоги. Як бачите досить непогано вдавалося. Направду я вже усіма думками був у роботі за межами футбольного прямокутника, бо треба було утримувати родину. Якраз на початку 1987 р. розпочав свою трудову діяльність у Меденичах. Футбол поступово відходив на другий план, хоча ще тримав мене у своїх обіймах.
Разом з тим перше коло чемпіонату Львівщини «Авангард» закінчив з вісьмома перемогами у десяти поєдинках. Зі стартом другого кола дрогобичани здобули ще дві вікторії! Отже, на кінець липня 1987 р. команда зіграла 12 матчів, здобувши 10 перемог! На трибуни повернувся глядач. Приходило до 5000 уболівальників! Чи змінилися плани або очікування від сезону?
Достеменно не пригадаю, але здається ні. Ситуація змінилася лише зі стартом у розіграші кубка УРСР серед аматорів.
Цей турнір надовго запам’ятався усім дрогобицьким уболівальникам того часу! Але з серпня 1987 р. «Авангард» був змушений змагатися на два фронти. Доволі непогано йшли справи у фінальній частині чемпіонату області. Зокрема дрогобичани впевнено взяли реванш за минулий сезон у чинного чемпіона – «Цементника» (двічі по 3:1). Але сил вибороти «золото» не вистачило. Важливішим були матчі на кубок УРСР?
Так, матчі загальноукраїнського масштабу стали для нас пріоритетом. Хоча й не відразу.
З Вашого дозволу поговоримо детальніше про найяскравішу сторінку історії «Авангарда». Шлях до фіналу розпочався 9 серпня 1987 р. з технічної перемоги над чернівецьким «Легмашем». А далі був виїзд до Шепетівки. Героєм цієї гри багато хто вважає воротаря І. Коваля. Наскільки поєдинок проти «Корчагінця» дійсно стала бенефісом кіпера?
Мабуть саме після перемоги над шепетівцями ми зрозуміли, що можемо спробувати добитися непоганого результату в турнірі. А внесок Івана у перемогу того літнього дня дійсно був чималим. За усієї поваги до нього, М. Луців був сильнішим голкіпером, але того дня І. Коваль спіймав кураж.
Далі була домашня перемога у чвертьфінальному матчі над «Бистрицею» (Надвірна). Але особливо уболівальників вразив своєю інтригою півфінальний поєдинок проти київського «Більшовика». Гості у першому таймі відкрили рахунок і зосередилися на обороні. Чи вірили за рахунку 0:1, що зможете забити киянам? Адже нічийний рахунок відновили лише на 86 хв.
Направду не дуже пригадаю які думки роїлися у голові того вечора. Але радість численних уболівальників забути неможливо. Варто також відзначити якісне суддівство М. Ступара. Ми були знайомі завдяки моїм виступам на Івано-Франківщині. Перед поєдинком трохи поспілкувалися, бо Я. Дурибаба переживав щодо можливої упередженості бригади арбітрів. Адже суперником були столичні футболісти. Втім арбітр ФІФА запевнив, що нікому не допомагатиме. Так і вийшло.
У додатковий час Ю. Широков вдруге засмутив киян, а дрогобичани виграли з рахунком 2:1.
Дійсно, Ю. Широков став героєм тієї зустрічі. Юрій був непоганим футболістом. На мою думку поступався за рівнем майстерності двом центральним півзахисникам, котрі раніше діяли на його позиції – В. Кучмію та С. Райку. Але мабуть дещо переважав інших півзахисників «Авангарда» того часу – В. Тараса, В. Романа. Можливо навіть Ю. Мінька. До слова, також імпонував мені своєю розумною грою Вас. Малик.
Перший фінальний поєдинок кубка УРСР проти єнакіївської «Південьсталі» склався успішно. Б. Пирч і М. Козоріз забезпечили перемогу – 2:0. Але рахунок міг стати ще вагомішим, якби наприкінці зустрічі Б. Пирч реалізував пенальті. Чому з 11-ти метрів довірили бити Вашому тезці? Адже за три тижня до того, він не реалізував пенальті у ворота «Цементника». А протягом сезону саме Б. Риб’як частіше виконував 11-метрові удари.
Відкрию таємницю про яку знають далеко не усі уболівальники. Реферувала фінальну зустріч дрогобицька бригада арбітрів. Головний суддя відверто «намалював» той пенальті. Тому я не хотів його реалізовувати.
Тоді виникає запитання – Б. Пирч навмисно пробив мимо?
Краще запитати у Богдана, можливо й так. Принаймні це була людина із совістю.
Пане Богдане, з яким настроєм «Авангард» їхав на Донбас? Був шанс відстояти потрібний результат у Єнакієвому? Статистично виходить, що долю кубка УРСР вирішили пенальті – Б. Пирч на 90 хв. не забив, а О. Васютич на 102 хв. забив. Чи дійсно мав місце суддівський чинник? Як про це вважало багато дрогобицьких симпатиків футболу.
Їхали грати у футбол, а Я. Дурибаба ще й підстрахувався. Якимось чином наш тренер роздобув певну суму коштів, щоб суддівська бригада не «вбивала» нашу команду. Але рефері відмовилися від пропозиції дрогобичан. Вважаю, що ми самі втратили нагоду підняти трофей над головою. Гра була рівною. А В. Карпин мав чистісінький вихід віч-на-віч з воротарем. Суперники навіть його не переслідували. Забий Василь тоді м’яч і єнакієвцям було б важко нас здолати. Але це футбол…
Що трапилося з командою у 1988 р.? Адже «Авангард» суттєво знизив турнірні показники, перетворившись на середняка обласного чемпіонату.
Того року я вже фрагментарно з’являвся на полі. Як і у 1989 р. Тому важко оцінювати ситуацію у середині колективу. Найчастіше одягав однострої «Авангарда» тоді, коли про це просив Я. Дурибаба і деякі партнери. Пояснювали, що поряд зі мною почувалися впевненіше. Я вже практично повністю зосередився на роботі в торгівельній сфері.
Пропоную на завершення бесіди узагальнено поговорити про партнерів. Спробуєте назвати п’ятірку тих, з якими було найкомфортніше виступати у дорослому футболі?
Фаворитами є два Володимира – Крайник (партнер по «Ниві» і «Нафтовику» – Т. В.) і Кучмій. А далі назву Ю. Смердова, Д. Петрухіна та В. Андріїшина.
А з якими суперниками (гравці і команди) було найбільш складно впоратися?
З команд відразу назву самбірський «Спартак». У 1980-х роках це була в’язка команда, яка приносила багато клопоту як долинському «Нафтовику», так і дрогобицькому «Авангарду». А з-поміж окремих виконавців виділю Б. Дебенка (вихованець Івано-Франківського футболу – Т. В.).
Ви мали нагоду виходити на поле з багатьма відомими футболістами. Якою може бути символічна збірна гравців, з якими пліч-о-пліч виступали у різних містах?
Непросте завдання, але давайте спробуємо за тактичною схемою 1 – 4 – 4 – 2. Воротар В. Єлінскас, захисна ланка (справа на ліво) – П. Галушка, І. Вишневський, В. Спориняк, Р. Поточняк, півзахисники – В. Крайник, С. Райко, П. Касанов, Ю. Міраї, пара нападників – О. Борщенко та В. Карпин.
Чудовий підбір! Кого б загалом виділили з-поміж дрогобицьких вихованців?
Вважаю «зірками» таких футболістів як О. Козар, З. Угрин, С. Райко, В. Спориняк. Останній мав неймовірний талант. У Львові на юнацькому рівні нерідко грав у парі з В. Хідіятуліним, витісняючи зі складу Ю. Суслопарова. Володимир володів усіма якостями, щоб стати футболістом найвищого рівня. Думаю, що цілком міг би грати за збірну СРСР. Але забракло дисциплінованості, організованості, характеру. Дуже технічним і впевненим у собі був С. Райко. Він міг зупинити м’яч у найбільш несприятливих умовах й знайти можливість віддати пас партнеру.
З попередньої розповіді вже відомо, що з футболу Ви пішли у торгівлю. Чи залишилися у ній надалі?
З розпадом комуністичної системи розпочав власну підприємницьку діяльність, залишаючись в обраній сфері господарки. Вона вийшла доволі успішною, хоча варто зауважити, що доводилося нелегко. Ще наприкінці 1980-х років часто працював без вихідних. Нерідко навіть не було можливості відвідувати матчі новоствореної «Галичини». У 1990-х роках перепони виникали через рекет. Згодом зміг навіть надавати невелику матеріальну підтримку «Галичині». Тому з приємністю констатую, що хоча у футболі себе реалізував далеко не повністю, у позафутбольному житті усе склалося успішно. Маю чудову родину! Мрію, що один з онуків піде дідовим шляхом у футболі!
Дякую за розмову!
Бесіду вів Тарас Вінцковський