Дрогобицька Голгофа (частина І)

29 Червня 15:11

У 1903 році у Дрогобичі на вулиці Стрийській, 3 австро-угорською владою було споруджено кам’яницю Дрогобицького цісарського повітового суду, судової канцелярії та в’язниці тимчасового утримання арештантів, які діяли за австрійської, польської та німецької окупацій. З приходом радянської влади у 1939р. у приміщенні знаходилось дрогобицьке обласне управління НКВД (з лютого 1941 – УНКГБ) із внутрішньою тюрмою.

Однією з особливостей комуністичного режиму стало запровадження репресивно-каральної системи. Арешти розпочались у Дрогобичі майже одразу із приходом радянських військ. У щоденнику відомого дрогобичанина Фелікса Ляховича перші більшовицькі арешти датовані 26 жовтня 1939 роком. З кінця 1939 р. в’язниця в обласному управлінні НКВД на вул. Стрийській почала наповнюватись в’язнями, насамперед, поляками, а також євреями та українцями.

Масовий арешт українців розпочався з липня 1940 року. З осені 1940 р. в дрогобицькому суді розпочалися групові судові процеси над дрогобичанами та мешканцями навколишніх сіл, яких звинувачували у шпигунстві, підготовці антирадянського повстання, бандитизмі, зберіганні зброї, диверсійній роботі тощо. Наприкінці травня 1941 р. «більшовицька феміда» засудила до страти 22 особи. Окрім арештів радянська влада проводила масові депортації дрогобичан. За деякими підрахунками Дрогобич у 1939-41 рр. внаслідок депортацій та арештів втратив понад 2 000 мешканців. У катівнях було замордовано більше тисячі осіб, серед яких були ієромонахи Яким Сеньківський, Северіян Бараник і Віталій Байрак.

Найжахливішого розмаху набрали енкаведистські репресії у перший тиждень війни. Зранку 22 червня почались арешти всіх потенційних ворогів радянської влади і до 29 червня відбувалось жахливе масове вбивство ув’язнених у тюрмах Дрогобича. Страти здійснювалися і у самих приміщеннях. Тіла поспіхом закопували на території тюрми у зв’язку з наближенням лінії фронту. Жертв НКВД заривали у 4-х ямах, засипали негашеним вапном, ховаючи сліди злочинів.

Перші 74 тіла було відкопано у липні 1941р. До речі, зі слів колишнього декана історичного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету Михайла Савчина, коли у 1959 р. будівлю на вул. Стрийській, 3 передавали педінститутові, від ректора взяли письмову розписку не проводити жодних земляних робіт на даній території протягом 75 років без письмової згоди управління КДБ. Відтак, абсолютно підставно спочатку 90-х років дрогобичани розпочали пошук та ідентифікацію невинно убієнних земляків саме у цьому місці.

Поштовхом для розкопок стала стаття дрогобицького краєзнавця Романа Пастуха у часописі «Радянське слово» у 1989 р. та численні свідчення очевидців, зокрема, Тадея Гутникевича, Ярослава Гладкого. А через рік з ініціативи дрогобицької міської організації «Меморіал» ім. В.Стуса, яку очолював Мирон Бучацький, за підтримки очільників Дрогобицької міської ради Мирослава Глубіша, Віри Байси, Богдана Петрушака, Володимира Семчишина, група ентузіастів: Мирон Бучацький, Ярослав Гладкий, Володимир Ільницький (судмедексперт) та десятки волонтерів розпочали пошук останків закатованих і вбитих (біля північної та західної стіни огорожі). Це тривало протягом кількох місяців. Виявлено було 486 останків тіл. Розпорядженням Кабінету Міністрів Української РСР від 25 червня 1991 р. № 72-р була створена урядова комісія по вивченню обставин масових захоронень людей, знайдених у Дрогобичі, яка встановила, що загиблі громадяни в більшості своїй є жертвами репресій переважно 1939-41 рр., що їх чинили НКВС-НКДБ.

14 липня 1991 р. відбувся велелюдний похорон жертв комуністичних репресій, похованих за християнським звичаєм у 4 спільних могилах на спеціально облаштованому Полі Скорботи.

Стараннями влади і громади після затяжної паузи через 70 років на багатостраждальному місці колишньої катівні у 2013р. постав Меморіал, автором якого став дрогобицький архітектор Максим Чирка.

Під час освячення новоствореного музею єпископ Самбірсько-Дрогобицької єпархії Яросалав Приріз здійснив поминальне богослужіння та чин запечатування криниці-могили.

Облаштування двох меморіальних кімнат стало своєрідним консенсусом громадськості, влади, духовенства, християнським обов’язком перед Богом та людьми.

Алла Гладун, директорка музею “Дрогобиччина”

Чат-бот Гаряча лінія