Міхаель Мозер: премія Івана Франка — це приватна ініціатива неабиякого значення. ЗМІ
7 серпня в Дрогобичі на Львівщині відбудеться церемонія нагородження Міжнародно премії Івана Франка. Лауреати отримають по 200 тис. грн. Тогоріч відзнаку у номінації “За вагомі здобутки (досягнення) у галузі україністики” отримав Міхаель Мозер, професор мовознавства Інституту славістики Віденського університету, дослідник української мови. Іван Франко був підданим Австро-Угорської корони, видатний інтелектуал свого часу, один із претендентів на Нобелівську премію.
Що про доробок українського письменника знають у сучасній Австрії?
— На жаль, треба визнати, що дуже небагато австрійців знають про Івана Франка. Переважно це люди, які якось пов`язані з українською культурою або, принаймні, зі слов´янськими. Може, ще щось знають про Франка ті, що окремо цікавляться багатокультурним Віднем кінця ХІX століття. Я знаю доволі багато наукових праць і чимало журналістських текстів Івана Франка. Натомість значно менш обізнаний із його белетристичним доробком, який мене як мовознавця переважно цікавить з огляду на мову.
— Бути лауреатом Міжнародної премії Івана Франка для мене велика честь і величезний обов´язок. Ця премія є для мене дуже милим символом того, що я вже перетворився з австрійського україніста на австрійсько-українського. Це одна з причин того, що хоч Міжнародна премія Івана Франка не є моєю першою престижною премією, вона в моєму серці посідає окреме місце.
— Це широке поле української й слов´янської філології. Щодо змісту й цінності я не скажу, що моя праця перегукується з тим, про що я зараз згадаю. Скажу лише: щодо всіх наведених мною властивостей Іван Франко був і є одним із найкращих україністів свого часу. Водночас він чудово розумів, що і філологи повинні виконувати певну роль в інтелектуальному житті. Франко був чесним і критичним у своїй праці, він ніколи не піддавався якійсь дешевій пропаганді. Франко розумів, що україністи мусять усвідомлювати міжнародні виміри свого предмета та своєї праці. Він співпрацював з нефілологами, мав великий інтердисциплінарний потенціал. Ніколи не був зарозумілим, любив спілкуватися з людьми з позаакадемічного світу.
“Швидко українська мова стала для мене такою, яка пов´язує з десятками справжніх друзів.”
— Як можна на таке запитання відповісти в рамках кількох речень? Це сталося, можна сказати, випадково. Вибрав славістику, бо мені сподобалося на кафедрі, де я зустрів друга. Згодом швидко став славістом у справжньому розумінні, тобто зацікавився всіма слов´янськими мовами. Моя улюблена – українська. Уже напередодні незалежності України наша лекторка російської, яка походила з Києва, пропонувала дуже скромні курси української для гурту зацікавлених. Ми там трохи знайомилися з граматикою мови, не більше. Насправді я вивчив українську в розмовах із колегами та друзями, за кавою та пивом. Українською я захопився аж так, що вже тоді, коли я її ще не знав добре, говорив саме нею на різних славістичних конференціях. Навіть у Москві. Адже завжди відчував, що на цю мову славістика і з нею весь світ звертають замало уваги. Що варто підтримувати українську мову, культуру. І швидко українська мова стала для мене такою, яка пов´язує з десятками справжніх друзів.
— Суть мого дослідження полягає в тому, що я намагаюся по-новому висвітлювати чимало суттєвих питань із історії української мови. З однієї сторони, мій підхід можна охарактеризувати як традиційно-філологічний. З іншої – я зосереджуюся на питаннях соціолінгвістичного виміру, ставлю нові питання й пропоную нові висновки. Моїми працями цікавляться не лише мовознавці, а й історики, літературознавці та часом і юристи.
“Не боюся зачіпати табуйованих тем, наголошую на ролі мовних контактів та описую їх”
Що особливо тішить: мене читає чимало нефахівців. Сподіваюся, що мої дослідження спростовують чимало радянських та й інших стереотипів, які досі побутують де-не-де у підручниках з історії української мови. Для мене історія української літературної мови не є майже винятково історією мови української літератури. Я ставлю історію мови у контекст мовців, досліджую, як саме певні норми поширювалися. Не виходжу постійно з того, що все мало бути саме так, як є. Не боюся зачіпати табуйованих тем, наголошую на ролі мовних контактів та описую їх без телеологічних догм щодо “чистоти мови”. Підкреслюю роль Галичини, досліджую історію української мови поза Галичиною. Наголошую на проблемних і конфліктних вимірах історії української мови, не роблю з неї історію героїв і переможців. І при цьому наголошую на неабиякому значенні української мови для мовного краєвиду Європи та всього світу.
— Міжнародна премія Івана Франка – це приватна ініціатива неабиякого значення. Це премія без офіціозу, яка ґрунтується на вельми прозорих і справедливих критеріях вибору. Премія насправді міжнародна через склад журі, і не тільки. Наприклад, цьогоріч і минулому році лауреатами премії ставали іноземці. Щороку при відборі наукових робіт, у номінаційних та експертних радах працюють професори з різних країн Європи, США, Канади. Це теж визначає міжнародний статус. Вона скрізь живе духом Франка. Усе, що пов´язане з премією, – від процесу вибору до лауреатських доповідей – відбувається в дуже гідному контексті. Вручення премії від самого початку стало справжньою подією. На кожному кроці відчувається, як сильно Міжнародна премія Івана Франка сприяє загальному розумінню того, наскільки гуманітарні науки нас збагачують. Того, що без гуманітарних наук ми не живемо, лише животіємо.
Міжнародну премію Івана Франка заснував 2015-го його онук – Роланд Франко. Основною метою премії є сприяння всеосяжному вивченню творчої, наукової, громадської діяльності Івана Франка. Також заохочення вчених із різних країн світу до проведення актуальних досліджень у галузі соціально-гуманітарних наук та україністики. Премія є щорічною та вручається 27 серпня – у день народження Івана Франка.
gazeta.ua