Співчуття з приводу смерті Романа Русевича
Дрогобицька міська рада, виконавчий комітет, керівництво міста та спортивна спільнота висловлюють співчуття сім’ї, родині, близьким та знайомим з приводу смерті Романа Русевича.
Нехай добрий, світлий спомин про покійного Романа назавжди залишиться у пам’яті рідних, колег, усіх, хто знав його, любив та шанував.
Сумуємо разом з Вами, підтримуємо в годину скорботи.
Хай душа його знайде вічний спокій, а Господь прийме, де праведні спочивають!
Вічна йому пам’ять!
Велич людини – у скромності й порядності
Роман Русевич народився у спортивній родині. Його батько Михайло Іванович грав у футбол за дрогобицьку команду «Метал», за «Ватру» виступали мамині рідні брати – Зенон і Левко Снятинські. Поряд із ними його вуйко Олесь Куц почувався на полі як риба у воді. Він міг вправно фінтами обіграти декількох суперників. І коли Роман підріс, то, звісно, відчув потяг до цього виду спорту. А так як помешкання Русевичів було на вулиці Стрийській, поблизу СШ №10, то і навчався він у ній. У школі Роман приятелював із Мирославом Мариновичем. Після уроків Русевича тягнуло знову до м’яча, але позакласна домашня підготовка до наступних уроків цьому перешкоджала. І була у друзів домовленість жодного дня не змарнувати. Один день вони вчились у Русевичів, другий – у Мартиновичів. З того класу «вийшло» 7 медалістів, Романові забракло декількох п’ятірок, щоб бути у числі нагороджених. Але, як зізнається Роман Михайлович, він отримав ґрунтовні знання, зокрема з хімії. Тоді спецкласом із поглибленим вивченням цього предмету опікувалася Тетяна Семенівна Вольська. Й дотепер він може розв’язати будь-яке завдання із хімії.
Та футбольне захоплення не залишало його. Разом із хлопцями він записався у «Спартак», але невдовзі почав опановувати ази вуличного футболу. За футбольну парту Роман сів у чотирнадцятирічному віці, коли із Самбора до Дрогобича переїхав прекрасний тренер Юрій Миколайович Максимов. Він провів першість міста з футболу серед шкіл і відібрав у ДЮСШ перспективну молодь. А через рік, а було це у 1965, хлопці, виступаючи за долотний завод, стали чемпіонами області. У принциповому матчі вони сенсаційно обіграли своїх ровесників із львівського СКА. У 1966 році Юрій Павлович Касьяненко запрошує десятикласника Романа Русевича грати за «Нафтовик», який тоді виступав у класі «Б», де, окрім українських команд, були і молдавські. Разом із ним у команду прийшов і Степан Даниляк. Левко Броварський дебютував трохи раніше. «Нафтовик», яким опікувався нафтопереробний завод, зокрема його головний інженер Фрідріх Шарф, був укомплектований досить таки пристойно. У ньому грали гравці, за плечима яких був добрий футбольний вишкіл Москви, Донецька, зокрема Борис Россихін, Борис Міщихін, Валерій Шутильов, Борис Ходукін. Поряд з ними не псували загальної картини молоді дрогобичани – Левко Броварський, Остап Савка, Степан Данилюк, Роман Русевич, Олексій Кубинський та інші. В одній із ігор Роман зламав ключицю. Це було якраз напередодні вступу до ВНЗ. Тому йому довелося відкласти навчання на наступний рік. Згодом «Нафтовик» «розлетівся», а 21-річний футболіст став тренером «Долотника», який виступав досить таки успішно на першості області. Тоді Львів делегував три сильні команди, зокрема від Вищого політехнічного училища, заводу автонавантажувачів і «Сокіл». А коли Валентин Вдовін очолив дрогобицький «Авангард», Роман Русевич – знову діючий гравець. І тут випадково він знайомиться із керівником фізкультури і спорту ПТУ-19 Мар’яном Болонним. На той час Русевич закінчив Львівський політехнічний інститут за спеціальністю «хімік-технолог». Тодішній директор училища Григорій Маньковський після п’ятнадцяти хвилин розмови з ним видав наказ про прийняття його на посаду викладача матеріалознавства. Окрім цього, обидва співрозмовники знайшли спільну мову щодо популяризації спорту в навчальному закладі. Це зімпонувало Григорію Івановичу. На новому педагогічному поприщі Роман Михайлович Русевич з головою поринув у роботу. За неповних три роки він обладнує один із найкращих спеціалізованих класів серед аналогічних училищ профтехосвіти України. Інформація про сучасну будівельну лабораторію донеслася до міністра, і той на власні очі побачив витвір п. Русевича. Високою оцінкою була відзначена інструменталка, а їхні творці й керівництво – квартальною премією.
Паралельно з викладацькою роботи він пробує себе у ролі футбольного арбітра – судить матчі на першість України серед профтехучилищ. А у 1979 році разом із Мар’яном Болонним вигадують спеціальність «муляр-футболіст». Згодом 100 осіб, окрім робітничого фаху, мали можливість активно займатись футболом. У республіканській першості вихованці Р.Русевича, С.Даниляка, В.Андріїшина (на той час довелося запросити на роботу ще двох тренерів – авт.) двічі стають бронзовими призерами, а Володимир Тарас – у складі збірної України чемпіоном СРСР.
Усе змінюється, але не зраджує собі Р.Русевич. Коли став функціонувати завод «Граніт», то його запрошують очолити спортивний напрямок. На всіх спартакіада, турнірах заводські спортсмени не тільки беруть участь, а й задають тон гри. Роман Михайлович живе спортом, він ґрунтовно і відповідально ставиться до своїх обов’язків. І підкоряє чергову для себе висоту, нібито хоче передусім довести собі, що будь-яку улюблену справу можна робити якісно. У характері Русевича є така риса: з головою братися за щось нове і довести до позитивного результату. Жодного разу ця людина не думала про матеріальну винагороду. Деякий час опікувався «футбольним» господарством міста. Це суспільно-громадський діяч, який в силу певних обставин скромно пре свого плуга, не очікуючи похвали чи визнання. Хоча чимало схвальних відгуків можна віднести у його життєву книгу. Звик він робити все на совість і залюбки, тому що хитрити і лукавити не вміє. І це є надзвичайно великим надбанням Романа Русевича.
Володимир Турмис: до 60-ліття Романа Русевича