Історія з присмаком солі. Як у Дрогобичі працює останнє солеварне підприємство Європи. ФОТО. ВІДЕО

1413804_1452537

Сіль – це символ Дрогобича. Про це свідчить навіть герб міста, на якому зображено дев’ять топок солі. Її виробництво тут почали раніше, аніж зафіксована перша історична згадка про саме місто. На сьогодні це єдине підприємство в Європі, де сіль виготовляють тим же методом, що й тисячоліття тому – виварюванням з природної ропи. Проте зараз солеваріння – на межі зникнення. Держава не фінансує підприємство, адже така сіль дорожча. Якщо наприкінці минулого століття щодня на заводі виготовляли понад 20 тонн солі, то зараз – 400 кг, а більшість приміщень підприємства – в аварійному стані.

Активні дрогобиччани хочуть відродити підприємство та створити на його базі історичний заповідник. Солеваріння хочуть зробити не просто промисловістю, а й туристичною родзинкою регіону.

Журналісти ZAXID.NET побували у Дрогобичі та побачили, як працює останнє солеварне підприємство Європи.

Традиція від діда-прадіда

Кількість топок солі на гербі міста змінювали, розповідає історик Богдан Лазорак. Зараз їх дев’ять, але в різні періоди зображали три та п’ять топок.

«В давнину така топка була стандартною мірою при продажі «білого золота» і мала чималу ціну, тепер же вона є просто сувеніром», – зазначив історик.

IMG_0395

Топки місцевої солі є одним з найпопулярніших сувенірів у Дрогобичі

IMG_0946

У Середньовіччі топка солі була стандартною мірою при купівлі-продажі (ця форма для топки є автентичною і зберігається у музеї «Дрогобиччина»)

Але при в’їзді на територію заводу стає зрозуміло, що символічна для міста галузь – солеваріння – на межі вимирання. Всі ці будівлі радше нагадують закинуті старі склади, аніж діюче підприємство, яке ще й до того всього приносить хоч і не великий, але все ж прибуток – приблизно 200 тис. грн на рік.

Про історію солеваріння розповідає і технолог підприємства Оксана Бунда. Жінка пропрацювала тут 36 років і є однією з тих, завдяки кому завод досі на плаву.

«На пам’ятній таблиці вказано, що солеварне виробництво на цьому місці розпочалось у 13 столітті. Але в Києво-Печерському патерику ще у 1097 було написано, що якщо припинити довозити сіль із галицьких земель, то “не быть соли во всей Руси”», – розповідає пані Оксана.

IMG_0899

Технолог з виробництва солі Оксана Бунда

Цікаво те, що солеваріння дало назву цілому регіону Галичина.

«Звісно, версія про те, що назва Галичини походить від пташки галки, має право на існування, – зазначає жінка. – Але більшість вчених вважають, що походження назви є від солі. Грецькою кухонна сіль звучить як «гальц», «галіт». Коли через пісок та глину фільтруються підземні води, в них той галіт розчиняється й утворюється природний розсіл. І вже тисячу років цей розсіл тут видобувають».

За її словами, диво-розсіл постачають і до дельфінарію «Оскар» у Трускавці. Щоправда, концентрація солі завелика для дельфінів, тому його розчиняють звичайною водою.

З розумом і молотком

В Артемівську, що на Донеччині, як і у всій Європі, сіль видобувають у вигляді руди. Її викопують у шахтах, подрібнюють та фасують. Таку сіль ще називають кам’яною. І лише в Дрогобичі зберегли древній метод – виварювання з розсолу концентрацією 300-310 г солі на літр. Цю рідину ще називають ропою. Для її отримання тут викопали криницю діаметром 2 на 3 метри та глибиною понад 50 метрів. Виварена сіль є чистішою та кориснішою, ніж кам’яна. При кип’ятінні з розсолу випаровується увесь шкідливий бром. Але навіть невиварений розсіл також є значно чистішим від соляної руди. Це стало відомо у 1907 році. Тоді австрійці, які детально досліджували хімічний склад тутешнього «білого золота», засвідчили, що в розсолі вміст брому набагато менший, ніж у кам’яній солі.

IMG_0576

Герб Дрогобицького солевиварювального заводу має назву «mente et malleo». Українською це означає «з розумом і молотком»

Але головне те, що запаси розсолу тут, за даними геологів, – невичерпні і можуть служити ще тисячоліттями.

«Ось це – герб заводу, – каже пані Оксана, вказуючи на металевий символ на даху приміщення з криницею. – Латиною це звучить “mente et malleo” та перекладається “з розумом і молотком”».

У давнину розсіл витягували за допомогою коней та волів. А в 1966 році тут встановили станок-качалку, такий самий, які використовують у нафтовій промисловості. Зараз качалка не працює і ропу видобувають за допомогою насоса.

IMG_0529

З 1966 року розсіл тут видобували за допомогою нафтового станка-качалки

«Сподіваємось, вдасться знайти кошти і відреставрувати цю качалку, – каже жінка. – Сіль і метал – це антагоністи. Сіль фактично роз’їдає усе металеве, тому обладнання в такому стані».

Про сіль вона розповідає не як про звичайний продукт, а як про диво, що народжується завдяки тяжкій праці та ентузіазму працівників заводу. Жінка працює технологом, але з радістю проводить тут екскурсії і натхненно розповідає туристам про своє «біле золото». Пані Оксана веде нас у «святая святих» підприємства – місце, де працюють справжні солевари або зваричі – так у давнину називали людей, які виварювали сіль.

Це – прибудова до старого цеху, який зараз в аварійному стані та у якому все це раніше робили в набагато більших масштабах. Розсіл заливають у два великі чани та кип’ятять на дровах. Аж поки на днищі не осідає біла, як сніг, речовина. Фактично це і є та славнозвісна сіль, про яку колись ходили легенди. Її залишається лише висушити, йодувати та розфасувати. Проте, як саме виглядає цей процес, директор підприємства Дмитро Ковальов відмовився показувати, не пояснивши причини відмови.

IMG_0823

Ропу варять у великому чані, на дні якого осідає сіль

Тут, біля чанів з киплячим розсолом, навіть повітря з присмаком солі, адже вона – повсюди і навіть бурульками застигає на даху. Сміючись жартує солевар Володимир Бенько: «Бачите, яке в мене гладеньке обличчя. Ми тут взагалі довго збережемось молодими і здоровими – у нас таке собі соляне SPA».

Але насправді очі у цих чоловіків сумні. Адже вони щодня бачать, як розвалюється справа, якій вони присвятили своє життя.

«Просто серце стискається від того, у якому все зараз стані, – каже пан Володимир. – Ми просто губимо живу історію у нас під носом. До нас приїжджають поляки, австрійці і кажуть: “Збережіть те, що не зберегли ми, і до вас їздитиме вся Європа”».

Одна мета, різні шляхи

Два мільйони євро – саме стільки, за словами директора заводу Дмитра Ковальова, потрібно, аби відродити підприємство і зробити його туристичною цікавинкою. Зараз на підприємстві всього 25 працівників. Середня зарплатня – 2,5 тис. грн. Керівник підприємства вважає, що лише після приватизації і для заводу в цілому, і для кожного працівника настануть кращі часи.

«Наше бачення – мене і нашого колективу – в тому, щоб на базі підприємства зробити історичний парк з працюючим заводом-музеєм. Тобто відновити те старе автентичне обладнання, яке є. Потрібно залишити всю технологію і суть такою, як вона була, – ділиться міркуваннями Дмитро Ковальов. – Тим більше, цю сіль навіть можна до Європи відправляти».

IMG_0382

Директор Дрогобицького солевиварювального заводу Дмитро Ковальов

Працівники заводу також хочуть, аби тут був історичний заповідник. Пані Оксана навіть розмірковує, що і як виглядатиме, та уявляє, як вона проводитиме тут екскурсії. «Треба врятувати будівлі, прокласти доріжки. А ще тут багато вільних приміщень. В одному з них можна зробити музей і своєрідну дегустаційну, – каже пані Оксана. – А ще тут можна облаштувати лікувальні соляні басейни».

Про облаштування історичного парку з двома старовинними дерев’яними церквами, що височіють обабіч заводу, та самим заводом говорять і в міській раді Дрогобича. Щоправда, як саме це зробити, у всіх бачення різне. Директор підприємства підтримує приватизацію, а ініціативна група хоче прийняти солеварню у комунальну власність.

«Я бачу перспективу у приватизації. Але потрібно знайти інвесторів, які б погодились вкласти гроші у це на перспективу. В комунальній власності я доцільності не бачу, бо все тут змінити – дуже дорого. Для міста це стане великим тягарем. Думаю, треба вкласти близько 2 млн євро», – каже директор.

1413804_1452521

На приміщенні адміністрації Дрогобицького солевиварювального заводу досі висить таблиця зі старою назвою. Тут вказано, що сіль на цьому місці безперервно виварюють з 13 століття

1413804_1452536

Розсіл видобувають з колодязя глибиною понад 53 метри

1413804_1452530

Після виварювання сіль фактично готова до вжитку, її залишається лише йодувати

Натомість керівник комунального підприємства «Туристично-інформаційний центр Дрогобича» Ігор Чава вважає, що приватизація лише прискорить занепад солеварні.

«Невідомо, який інвестор захоче приватизувати підприємство, – каже Ігор Чава. – Тому, на мою думку, завод треба передати на баланс міста. Міський голова і депутатський корпус планують розвивати туризм у Дрогобичі. А ще в нас є потужна ініціативна група, яка має багато планів щодо солі, як бренду міста».

IMG_1057

Керівник комунального підприємства «Туристично-інформаційний центр Дрогобича» Ігор Чава розповідає про перспективи розвитку туризму у місті

Ініціативна група справді є. Одним з її очільників є відомий художник-іконописець з Дрогобича Лев Скоп. На його думку, не обов’язково одразу вкладати мільйони, варто почати з малого. І пан Лев навіть знає, з чого.

«У 2013 році, якраз перед Революцією Гідності, я зібрав тут великий пленер. На Дрогобицький солевиварювальний завод з’їхалось дуже багато художників, і не лише з України, – розповідає Лев Скоп. – Вони малювали різні картини на тему солеваріння і всі вони готові пожертвувати свої роботи задля порятунку того ж таки солеваріння».

Художник планує організувати виставки цих картин у Дрогобичі, Львові та Києві, потім продати їх на аукціоні, а виручені кошти передати на створення історичного парку.

15782790_1414150631942290_1373980030_n

Церква Святого Юра у Дрогобичі, що розташована неподалік солевиварювального заводу

Міські депутати уже звернулись до Кабміну з вимогою не допустити приватизації підприємства. Також ініціативна група разом з міською радою планують звернутись до Міністерства культури України з проханням створити у Дрогобичі історичний заповідник. До нього, за планами, мали б увійти дерев’яні церкви – Воздвиження Чесного Хреста та Святого Юра і сам завод, що розташований якраз поміж ними.

«Виробництво солі старовинним екзотичним методом стане туристичною родзинкою цілого регіону, а розвиток туризму стимулює прибуток і тим самим допоможе активізувати виробництво. Одне не може існувати без іншого, – каже Ігор Чава. – Головне – не допустити повного занепаду, як це сталось у Долині та Болехові».

За словами Ігоря Чави, у пошуку фінансів допоможуть і місцеві підприємці, адже вони також зацікавлені у залученні туристів.

«Наше комунальне підприємство створили рік тому і за цей час ми встигли багато зробити – розробити туристичний маршрут, відкрити оглядовий майданчик на ратуші, надрукувати різні брошури, – каже Ігор Чава. – Карту “Місця Івана Франка у Дрогобичі” ми друкували коштом міста. І, коли вона вийшла, до мене особисто підходили підприємці зі словами “зробіть ще щось подібне, ми профінансуємо”. І вже наступну карту – “Місця Бруно Шульца” ми видавали за спонсорські кошти. Тому я впевнений, що в нас усе вдасться без приватизації та евфемерних інвесторів».

«Нашу сіль розкуповують, хоч вона і значно дорожча»

Дрогобицький солевиварювальний завод щодня виробляє 400 кг солі. За словами пані Оксани, це – дуже мало. Для порівняння, у 80-х роках минулого століття щодня завод виробляв понад 20 тонн солі. У Дрогобичі тутешню сіль розкуповують із шаленою швидкістю. Жінка навіть жартує, що цю сіль досі цінують так, як у давнину.

«Більшість туристів, які приїжджають до Трускавця, особливо поляки, обов’язково заїжджають до нас. Вони розкуповують і топки, і по декілька пакетів солі в магазинах. Вони чудово знають, що ця сіль – справжній скарб. І треба, щоб про це більше знали українці».

Українці, виявляється, теж знають. Коли пані Оксана все це розповідала, до нас підійшли чоловік з жінкою та маленькою дівчинкою. Чоловік привітався, назвався Віталієм і запитав: «А не підкажете, де тут музей солеваріння? Я живу в Чернігові і давно мріяв сюди потрапити. Лише зараз отримав путівку до Трускавця, тому не міг сюди не приїхати».

Жінка пояснила, що музей – це лише плани, та провела екскурсію по заводу.

У дрогобицьких магазинах місцеву сіль знайти не так просто. Зайшли в перший – там її не було. На запитання, чи буває в них дрогобицька сіль, продавчиня відповіла: «Нашу сіль розкуповують, хоч вона і значно дорожча».

IMG_1183

700 г дрогобицької солі коштують 8,5 грн

У наступному магазині пощастило більше. Місцева сіль тут була, і вона справді дорожча: упаковка 700 г місцевої солі коштує 8,5 грн, а 1 кг артемівської – 3,8 грн. І тут продавчиня також підтвердила, що дрогобицька сіль має більший попит.

Разом з тим місцеву сіль активно використовують дрогобицькі кнайпи. Деякі з них популяризують бренд солі, як символу міста. Наприклад, у кафе під назвою «Кавун» відвідувачам пропонують солоний торт та солону каву, а також улюблену страву Івана Франка за рецептом його дружини Ольги Франко – паприкаш. Це – картопля, тушена з куркою та грибами, під бринзою. В іншому закладі «Локаль на Панській» подають каву за рецептом святого Дроґо, якого вважають покровителем кави та кав’ярень.

І хоч зараз солеваріння у Дрогобичі занепало, самі дрогобиччани про своє «біле золото» пам’ятають і пишаються ним. Саме це дає надію, що у них все вийде.

Юлія ЛАВРИШИН, zaxid.net
Усі фото та відео Романа Балука

Читайте також: